Частина 1.

— Та ну... — відмахнулася я від слів баби. — Це вже за межами реального.

— Ну, — баба розвела руками, — хочеш вір, хочеш ні, а було. Я тоді ще мала була, пам'ятаю, як мамі вона це розповідала.

— Ба, — серйозно-недовірливо поглянула я на неї. Світлі очі й досі зберігали ясність розуму, між брів пролягла неглибока зморшка, але погляд залишився прямим та впевненим.

Баба або вірила в те, що їй колись переповіла її мама, або...

та ну ні...

Бути такого не може.

— От прям приходив, — у недовірі я звела очі до стелі.

На вулиці вже потемніло. З прочиненого на кухні вікна тягнули запахи матіоли та соснового лісу. Чулося квакання десь на річці. Комарі дзижчали та билися об москітну сітку, у садку було чутно метушню дітвори, яка намагалася за годину до сну вибігати все, що не встигла вибігати за день.

— Приходив, — кивнула баба, а потім відсьорбнула чаю, — і довго ходив. Ну, не один раз або два, коли ти наче спросоння щось там бачиш або ввижається тобі, — вона допила чай, зібрала пусті тарілки, що залишилися після вечері, та пішла до раковини мити посуд.

— Ну от як таке може бути? — не вгавала я. Підійшла до баби, склала руки на грудях та прислонилася стегнами до кухонної поверхні.

— А хто його знає. Говорять люди багато, — баба мила посуд, спокійно та виважено, — особливо, коли йдеться про покійників. Ти згадай, он, — кивнула баба кудись у глиб будинку, — коли дід помер, хіба твій батько дзеркало тканиною затягував? Ні. А потім тижнями не спав, ввижалося йому щось чорне.

— Ну, мама щось казала, що треба завісити...

— Бо мама в селі росла. Я їй стільки всього переповідала з самого дитинства, що воно й не дивно. А з віком до подібного ставишся більш серйозно. Це тато твій на такі речі уваги не звертає, а мама знає, — поставила на сушку по черзі три чашки. — Та й мої свекор зі свекрухою завжди на всіх похоронах-поминках, на весіллях були, то вона всі ці звичаї знає.

— А мамі ти про це розповідала? Про тітку свою, — бо мама мені нічого не казала.

— А ти маму не знаєш? — продовжувала вимивати тарілки від гречки. — Вона ще й сама розпитає.

— Та ну... — вкотре за вечір відмахнулася я. Повернулася до баби боком та почала вдивлятися у вітальню.

— Ну, як "та ну", то не розпитуй мене, — спокійно відповіла баба.

Промовчала. На голову не налазить таке. Ще й вірять.

— А може, то їй від горя ввижалося? — не могла вгамуватися я і поглянула на бабу.

— Може, — стенула плечима і спокійно відповіла.

— Але ти так не думаєш? — у баби з мамою то манера так відповідати: коли не згодні, робити вигляд, що згодні.

— Не думаю. Після того, як вона зробила все, що їй сказав священик, він більше не приходив.

Співпадіння. Плацебо якесь, їй-Богу, але в селі рознесли все так, ніби то й дійсно було.

Але ж цікаво, чому так.

— А що вона за жінка була? — вирішила розпитати бабу. Просто аби заспокоїтися та зрозуміти, що то все у людини від стресу було.

— Тьотя Валя? — запитала баба й поглянула на мене.

— Вона, — ствердно кивнула я.

— Ой, — баба відклала перемиті тарілки на стіл та взяла рушник. Взяла першу тарілку, почала натирати її, але розповідь не починала. Спочатку дивилася кудись у простір, а потім тихо почала. — Тьотя Валя...

... була порядною та роботящою жінкою.

Не знайшлося би в селі людини, яка б погано про неї казала.

Валя виросла на Житомирщині, але, як вийшла заміж, переїхала за чоловіком до його села. Ой довго не могла вона звикнутися на новому місці: тільки поле перед хатою — ні кінця йому, ні краю — і посадка за десь там, на обрії. Не вистачало їй лісів, полів, засіяних рапсом, та грибів. Як же їй не вистачало цих одиноких походів в ліс, де вона залишалася сам на сам на цілий день.

Але звикла. Люди до всього звикають. Тому й у чоловіковому селі Валя з часом освоїлася. Приєдналася до місцевого хору, займалася творчою самодіяльністю, організовувала екскурсії — хоча б в межах області — і стала головою сільського клубу. Гриша працював на асфальтному заводі у сусідньому містечку, не пив, був чоловіком порядним та роботящим. В селі це — найвища похвала.

Валя і Гриша прожили у шлюбі трохи більше 30 років, але дітей не мали. Тому коли Гриша зліг із серцевим нападом, тільки вона була поряд, нікого не було, нікого до нього не пускала. Молилася і вірила, що він одужає і вони, як і раніше, будуть дбати за хатою та городою, ходитимуть по весіллях дітей своїх друзів, які, мов на замовлення, одружувалися один за одним третій місяц поспіль.

У долі свої плани. І на четверте весілля, на цей раз доньки Гришиного друга, вона вже пішла сама.

Після смерті Гриши життя жінки перетворилося у сіру буденність. Ніщо не приносило радості, хоча хата майже щодня була повна гостей, які навідували Валю та допомогали всім, чим тільки могли. Робота на городі та біля хати перетворилася на якийсь умовний рефлекс: береш сапу, йдеш на город, сапаєш; береш смолу, йдеш до хати, підводиш її.

І так по колу, день у день, цілий місяць.

А як сутеніло, то вити хотілося.

У хаті було холодно, хоча на вулиці стояла липнева спека. У залі, де спала Валя, темніло пізніше, ніж в інших кімнатах — сонячна сторона —але й тут їй здавалося, що вона, мов у погребі.

— Як під землею... — прошелестіла губами Валя. — О, то тобі, Гришенька, напевно там сиро, холодно... — продовжувала вона безшумно голосити.

Вечори так і проходили: Валя одягала свою нічну сорочку, молилася перед образами, які висіли у кутку кімнати, лягала на ліжко, зіставлене з двох металевих ліжок, і довго-довго — поки не зморить — лежачи на спині, молилася, плакала, згадувала... Забувалася тривожним сном посеред ночі, втомлена та понурена прокидалася зі світанком і новий день починався старим колом. І так пройшов другий місяць.

На другий місяць він і прийшов.

Валя тільки-но заснула, перший раз кинулася уві сні, коли відчула, що ліжко ніби продавилося під чиєюсь вагою. Вона кинулася другий раз, розплющила очі та перевернулася на інший бік, до стіни. І зустрілася очима з очими Гриши.