Гримуар Душ

— Ну що ж, думаю, тут і так зрозуміло… Хлопці - за дровами, а ми тут поки все розкладемо та приготуємо.
— Хто б сумнівався! — сказав я, після чого ми з Антоном вирушили трохи глибше в ліс.
Приїхали сюди ми з ночівлею, тож для довгих теревень біля багаття треба було набрати побільше дров. Ми повільно прогулювалися лісом, збираючи гілки й розмовляючи один з одним про всяке. Як же давно це було… Ми стільки часу нікуди не вибиралися через постійну зайнятість, роботу, невичерпну кількість проблем, що я вже й почав забувати, яке це прекрасне відчуття. Дякувати Антону, який зібрав нас сьогодні. І справді… Дякую... До речі, я та й решта тут ніколи не бували. Антон якось випадково натрапив на це місце за містом, коли ходив у різні походи тут. У гущавині лісу, серед чагарників, дерев та важкопрохідних стежок була прихована галявина, що розташовувалася на зеленому від трави та квітів плато з приголомшливим, мальовничим краєвидом. Біля нас навіть було невеличке озеро з майже прозорою водою. Хто б міг подумати, що в такому місці ми знайдемо настільки гарний оазис.
— Гав! Гав!
До нас, весело перестрибуючи різні перешкоди у вигляді каміння та повалених дерев, підбіг пес Антона - Нуар, якого він взяв із собою. Це був невеликого розміру чорний песик породи «шипперке». Грайливий і доволі активний, він явно вмів покращити настрій у будь-якій ситуації. А його великі очі, прямо як у кота зі «Шрека», - викликали в оточення приплив розчулення. Схоже, Нуару також припало до вподоби це місце.
Десь за пів години ми зробили декілька ходок і назбирали достатньо дров, після чого стали допомагати дівчатам.
— Ну що, сьогодні буде вечір якихось моторошних історій? — запитала Інна.
— Ну а як же без цього! — посміхнувся я.
— І не забувайте, я взяв гітару. Тож вечір караоке обов’язковий. Відмов не приймаю… Юхууу… — прокричав радісно Антон.
Після чого ми почали розпалювати багаття та розмовляти про всяке, повільно очікуючи настання вечора. Ми весело проводили час під музику Антона, їли, пили і навіть скупалися в тому озерці. А вже ближче до опівночі Інна нагадала про ще один захід, запланований на цей вечір:
— Ну що ж, як там у тому серіалі старому: «Чи боїшся ти темряви?», хто хоче розпочати?
— Давайте я, — вигукнула Аліна, — мені якраз дуже кортить полоскотати вам нерви.
— Ну давай, здивуй нас.
— І так, все почалося з…
Не встигла Аліна розпочати історію, як ми побачили, що з лісу до нас прямує на всіх парах Нуар, тримаючи щось у своїх зубах.
— Ну і що цього разу ти притарабанив, га, Нуаре? Сподіваюся, цього разу якийсь скарб, — засміявся Антон до Нуара, який підбіг і виплюнув зі свого рота незрозумілий темний об'єкт прямокутної форми.
— Уууууу… — зраділа Аліна. — А це щось цікавеньке, скажіть…
Я підійшов до цього дивного предмета і вирішив його підняти. Трохи покрутивши його і стукнувши кілька разів об дерево, на якому сидів, помітив на його боках щось схоже на сторінки. Я ще трохи повіддирав шматки присталої землі та коріння, що обплутували цей об’єкт, після чого промовив, повернувшись до друзів:
— Схоже, це якась книга… І вона доволі довго пролежала в землі...
Я спробував відкрити її. Але це виявилося не так вже й легко. Вона не хотіла піддаватися одразу, змусивши мене докласти чималих зусиль перед тим, як це вдалося зробити.
— Уффф… Скільки ж років вона там пролежала… — буркнув я, злегка прокашлявшись від землі та пилу, що потрапили на моє обличчя після відкриття книги.
— Я майже впевнена, що ми зараз знайдемо там якісь шаманські рецепти чи щось на кшталт цього, — з радістю гукнула Інна.
— А може, й секретні дані КДБ, — з посмішкою додав Антон.
Я подумав зняти землю з корінням і з лицьової сторони також, але швидко забив на це, почавши перегортати сторінки, схвильований можливістю знайти якусь містичну інформацію.
— Ехххх… Схоже, вона порожня… Тут нічого немає. Чи, може, з часом воно якось стерлося… Не знаю.
— Ану дай сюди! — випалила Аліна. І, вихопивши книгу з моїх рук, підійшла до багаття, спробувавши проявити сторінки над вогнем, як це роблять зазвичай із невидимим чорнилом. — Ну, спробувати було варто… Я також нічого не бачу… Ех, а так усе весело починалося… Цікаво, а де Нуар її знайшов?
Ми всі дружно повернулися до Нуара, який радісно бігав навколо нас, схоже, очікуючи похвали за принесену ним знахідку. Антон трохи поскуйовдив на ньому шерсть та дав смаколик. А потім попросив його провести до того місця, де він викопав цю книгу. Щасливо гавкнувши пару разів, осяяний тим, що його знахідка так схвилювала всіх, Нуар повів нас углиб лісу до місця схову таємничої книжки.
Десь через 20 хвилин ми дійшли до місця, густо порослого різними чагарниками, в які і пірнув Нуар. Подивившись один на одного і зробивши типовий жест плечима, ми послідували за ним, вийшовши на невеличку галявинку метрів десять у діаметрі, де і побачили купу виритої землі.
— Схоже, ми прийшли… Цікаво, навіщо комусь було закопувати тут порожню книгу? — промовив Антон.
— Ну… я десь читала, — повільно почала Інна, — якщо щось сильно турбує і не можеш ніяк цього позбутися, можна виписати це на аркуш паперу, а потім спалити. Може, це схожий випадок.
— Навіть якщо і так, у цій книжці нічого немає. Так що твій варіант не підходить… Та байдуже в цілому. Давайте заберемо її з собою, а потім на шляху назад, може, й викинемо, а то боюся, Нуар знову захоче викопати її. Бачите, який він радий, що привів нас до цього місця.
— Тобі видніше, гаразд, ходімо вже назад, а то прохолодно якось, ще й комарів тут море.
На цьому ми розвернулися і попрямували назад до багаття. Після чого знову розсілися по своїх місцях, плануючи продовжити наш вечір, розповідаючи історії. Поки всі збиралися з думками, я вирішив ще раз розгорнути книжку, суто рефлекторно. Знову гортаючи її напівтрухляві сторінки, я і цього разу не помітив нічого цікавого… Хоча… Стривайте... На першій сторінці щось ледве-ледве просвічувалося. Можливо, мені здалося. Я протер очі і навів ліхтарик смартфона на сторінку. Чим довше я дивився, тим яснішою ставала картинка.
— Народ, тут, схоже, таки щось є… Ходіть сюди, — сказав я.
Ледь почувши це, всі різко підірвалися й підбігли до мене з новою хвилею зацікавленості.
— Ну що, що там???
— Поки не знаю, воно проявляється потроху. 
Ще через декілька секунд картинка повністю проявилася, але, попри це, ми й надалі продовжували стояти і мовчки дивитися на неї. На ній було зображено те, як чотири особи, вкрай схвильовані, стояли біля багаття, а поряд із ними бігав чорний пес.
— Хтось знає, що це може означати? — запитав я, піднявши погляд на друзів.
Всі продовжували мовчки дивитися то на сторінку, то один на одного.
— Ось… Тут також проявляється.. Дивіться… — тицьнула пальцем Інна на другу сторінку, де ми побачили страх у наших очах, сильну стурбованість і дещо ще… — Ану давай далі перегортай цей недолугий комікс!
Перегорнувши наступну сторінку, ми незабаром побачили, як повільно почала просвічуватися нова інформація…. Ми стояли біля своєї ж машини, у якої були спущені колеса, в паніці озираючись навкруги.
— Ваааау! — вигукнула Аліна. — По мені аж мурахи пробігли. Хлопці, ви мене налякали. Круто придумали… А як ти Нуара підбив так вчасно підбігти до нас? Я-то думала — моя черга розказувати страшну історію. А ви, хлопці, дивлюся, поки ходили за дровами, он який квест придумали. Круто, від мене лайк!
— Це не ми, — промовив я напівголосом. — Я й гадки не маю, що це.
— Ну, якщо не ви, то хто? Розіграли ви нас круто, ми зрозуміли, вийшло дуже стрьомно. Ну що, хто наступний розказує історію? — випалила трохи нервово Інна.
— Це правда не ми, — цього разу промовив Антон зі злегка зблідлим обличчям. Від чого Інна почала злегка трястися, прикушуючи нижню губу.
— Ну а що там на четвертій сторінці ви придумали, га?! — Інна вихопила книжку з моїх рук, одразу посвітивши на неї своїм ліхтариком. Нова ілюстрація стала повільно проявлятися через деякий час: на ній всі ми сиділи біля багаття з виглядом розпачу, а книга лежала, охоплена полум’ям.
— Хлопці, ви нас розіграли по повній, але, будь ласка, досить! — кинула книгу на землю Інна.
— Прошу, заспокойся, давай охолонемо і обдумаємо все. Ми не менше за тебе збентежені цим. Якщо те, що показує ця книга - «правда», і в машині пробиті колеса, то ми не зможемо звідси виїхати... — сказав Антон, але в кінці зрозумів, що, можливо, сказав забагато...
Інна почала ходити довкола, глибоко дихаючи:
— Що за чортівня тут коїться… Це мав бути звичайний відпочинок, а не якась «П’ятниця 13-те»…
— Гаразд, ходімо до машини. Ви точно не пішли б на те, щоб спустити колеса… Може, хоч тоді зізнаєтеся…
Підвівшись, ми почали швидко рухатися за Інною, яка вже стрімголов бігла до машини, де за мить стала як укопана, освічуючи її навкруги. Ще за декілька секунд дісталися і ми, заклякнувши в ступорі від побаченого. Колеса були не просто спущені, а повністю пробиті в багатьох місцях різними сучками.
— Та як можуть якісь сучки пробити колеса? — вигукнув роздратовано Антон, почавши обмацувати колеса. — Невже це могло статися тоді, коли ми приїхали? Я не можу пригадати... Начебто ми ні на що не натикалися по дорозі. Виглядає все це так, ніби хтось скоїв це навмисно...
— Народ, я не така емоційна, як Інна… але навіть мене вже починає страх брати, — Аліна стала нервово озиратися на всі боки, — щось тут явно нечисто…
— Не тільки тебе. Щось уже взагалі не смішно… Слухай, а на інших сторінках щось ще є? — запитав Антон.
Я розгорнув книгу, яку підібрав із землі перед тим, як бігти сюди з іншими, але тут чиясь рука швидко зачинила її.
— Так, досить! — крикнула Інна. — Усе це почалося з того, як твій пес приніс цю кляту книгу… Не треба нам дивитися на ті сторінки, давайте просто викинемо її і підемо пішки додому.
— Додому 20 км, та й зараз темно... Більше шансів, що ми заблукаємо, та й заряду телефону не вистачить. Нам краще до світанку якось перечекати. Тут єдина проблема в тому, що дров не вистачає. Треба дістати ще, — промовив Антон і знову повернувся до машини, щоб ще раз оглянути її.
— Гаразд, як скажеш… Але цієї клятої книги ми маємо позбутися негайно, спалимо її. Щоб не продовжувала малювати бозна-що.
Повертаючись назад до вогнища, ми вже не були такими радісними, як до цього, присівши з похмурим виразом обличчя на свої місця. Бажання розповідати якісь моторошні історії, як і говорити про що-небудь, уже не було. Інна викинула книгу у вогонь розгорнутими сторінками вниз, де її обійняло полум’я все ще яскраво палаючого багаття.
Трохи посидівши й перевівши дух, я піднявся і промовив:
— Ну що, ходімо збирати дрова, всі разом… Думаю, так якось безпечніше буде.
— А ми б тут у будь-якому разі не залишилися самі, — буркнула Аліна.
Ми повільно помандрували збирати дрова, обережно освічуючи шлях навкруги. Добре, що гілок було багато в цьому лісі, завдяки чому вдалося доволі швидко впоратися з цим завданням. Повернувшись назад, ми стали підкидати гілки до багаття, продовжуючи обмірковувати події цієї ночі...
— Сподіваюся, Нуар не приведе якусь відьму чи кикимору наступного разу, — усміхнувся Антон.
— Це точно, на сьогодні достатньо і відьомської книжки.
Ми навіть почали трохи розслаблятися, почавши забувати про те, що з нами трапилося за останню годину. Хоча деякі тривожні нотки все одно ще було чути в наших голосах… Адже ми так і не змогли раціонально пояснити те, що бачили.
— Бляха… Що за… — схвильовано вигукнув я, впавши на сідниці.
— Що сталося???
Усі різко повернулися до мене з вкрай стурбованим виразом обличчя. Якби ми були в іншій ситуації, можливо, моє падіння було б приводом для сміху, але не зараз...
— Книга… Вона ціла… Вогонь взагалі нічого не зробив із нею. Я випадково палицею зачепив її і перевернув…
Усі побачили те ж саме, що і я. Порція адреналіну почала пульсувати в кожному з нас. Аліна підійшла до книжки і, нагнувшись, побачила на одній із відкритих сторінок - нас, біля вогнища. Але, окрім цього, ще дещо в лісі — зловісні червоні очі…
— Антоне… — проковтнула слину Аліна, — в цьому лісі водяться вовки?
— Та які вовки… Хоча я й гадки не маю. Але...
— То хто ж це тоді? — тикнула вона в дивні очі невідомих створінь, прихованих серед тіней дерев.
Я підхопився і почав озиратися на всі боки… Але нікого не було видно.
— Можливо, книга цього разу помилилася, — продовжила Аліна. — Ну, я сподіваюся.
— Вона начебто показує події майбутнього... Тож, можливо, намальованого тут ще просто не сталося, — сказав я і за допомогою палички перегорнув наступну сторінку. Ще більший шок огорнув нас... На ній були ми, що втікали від когось або чогось, а нас переслідувала зграя диких очей.
— Не знаю, як ви, а я перелякана вже до межі, — нервово промовила Інна… Але, на здивування всіх, тепер вона була тою, хто перегорнув декілька сторінок за раз… Ми побачили на них Інну в сльозах, яку я тримав за плечі і ніби заспокоював…. Неясно, що могло трапитися за цей період, але це лякало ще більше.
— Так, усе, досить, — Аліна ногою закрила книжку. — Достатньо казочок на сьогодні. І тут… ми почули виття, що доносилося прямо з глибин лісу. Схоже, це були вовки... Глянувши одне одному у вічі, ми усвідомили, що на нас може чекати далі…
— До машини, сховаємося там! — вигукнув Антон….
Тільки ми хотіли вже почати бігти, як Нуар почав гарчати і рухатися в бік лісу.
— Ну а ти куди преш... До нас, дурний псе! — крикнув до нього Антон і побіг за ним.
— Так, ви біжіть до машини, я за Антоном, ми скоро! — вигукнув я дівчатам і послідував за Антоном, не бажаючи залишати його наодинці. Особливо… після побаченого мною. 
Антон підбіг і, схопивши Нуара на руки, розвернувся і побіг у бік машини разом зі мною. Гул і дике ричання ставали все ближче. На шляху назад я, не думаючи, вихопив книжку з багаття, примітивши про себе, що вона була холодна, взагалі без натяку на те, що лежала увесь цей час у вогні. «Точно проклята річ», — подумав я, і все ж, тримаючи її в руках, побіг за Антоном у бік машини.
— Та де ж вони… кляті ключі!
Антон шукав ключі по всіх кишенях, але ніяк не міг їх знайти.
— Я точно пам'ятаю, як клав їх сюди. Чорт, тут дірка… — крикнув Антон. — Схоже, десь випали… Немає часу шукати їх тут. Давайте, біжімо звідси…
Ми продовжували бігти, тікаючи від невідомої небезпеки, що переслідувала нас по п’ятах….
Через деякий час ми перестали розрізняти дорогу серед лісу… Ми заблукали... Ба більше, можливості перевести подих і обміркувати наступний крок у нас не було. В якийсь момент ми натрапили на високий та доволі широкий пагорб. Він був метрів 7–8 заввишки. Це був наш шанс втекти від вовків, але ми мусили дертися вгору. Ніхто з нас не був скелелазом, і цей пагорб мав кут майже під 90 градусів, але яка до дідька різниця…
— Тримай, — Антон передав мені Нуара зі словами: — Ти маєш піднятися з ним, тільки ти зможеш, а я спробую захистити вас, поки ви не підніметеся.
— Якого біса, Антоне... Якщо хтось і залишиться на варті, то це я.
— Ой, не час тут героя вмикати… Ми обидва знаємо, що з нас двох на цю роль більше підходжу я. Давай уже лізь, не зволікай, бляха...
— Я взяв Нуара і, притиснувши до себе, почав підійматися... Антон, узявши довгу велику палицю, приготувався відбиватися від вовків, якщо ті нападуть на нього...
— Я продовжував підйом, тримаючи Нуара, який став жалібно скавчати, дивлячись униз... Але я не міг відволікатися... Аби тільки не послизнутися… Благо, було достатньо виступів, коріння і різних каменів, що стирчали з пагорба. Нарешті, підтягнувшись угору, я передав Нуара дівчатам і в цю ж мить почув знизу крики Антона. Схоже, вовки наздогнали нас…
— Антоне, давай залазь! Кидай палицю... Ми всі залізли! — крикнула Аліна щосили, дивлячись униз.
Антон ще кілька разів крикнув на моторошний гул серед тіней дерев і, кинувши вперед палицю, розвернувся і почав дертися вгору. Ми кидали вниз усе, що підверталося під руку, в надії відлякати їх, поки Антон вибирався на гору. Врешті-решт, підганяний страхом чи, можливо, на дикому адреналіні, він також вибрався і, гучно впавши на спину, почав важко дихати, переводячи подих.
— Це… це було щось… Та які там горор-історії біля багаття — коли повернемося додому, я навіть світла більше вимикати не буду, — проговорив Антон.
Схоже, Антон навіть зараз хотів нас підбадьорити і, можливо, розвеселити… Хоча сам буквально мить тому був на межі смерті… Кілька хвилин ми важко дихали, намагаючись оговтатися… Аліна підійшла до Антона, щоб про щось із ним переговорити. Я вирішив встати, трохи відійти та подивитися на інший край цього виступу. Нас оточувала нескінченна кількість занурених у темряву дерев усюди, куди не глянь… Невідомо, як далеко було місто чи хоча б дорога. Це був якийсь сюр… Як же хотілося просто нікуди не вилазити з дому. Коли повернуся, то взагалі ні в який ліс, ні на який пікнік не піду. Ні за що… Я почув неподалік від себе кроки. Це виявилася Інна. Вона підійшла та злегка торкнулася мого плеча.
— Слухай… Не думала, що це скажу, але, думаю, нам варто зібратися і переглянути всім разом книгу… Може, ми й справді зможемо уникнути бід, якщо зрозуміємо, що на нас чекає попереду…
— Так, твоя правда… Стій… Точно... Дай сюди! — Я вихопив книгу з її рук, яку передав їй ще біля пагорба, і швидко почав перегортати сторінки, попросивши Інну підсвітити.
Швидко переглянувши ті події, які вже з нами трапилися, я зупинився на одній...
— Антоне, Аліно, хутко забирайтеся звідти! — я став несамовито кричати й бігти в їхній бік.
На сторінці я побачив, як той уступ, на якому були Антон з Аліною, відколовся і полетів униз разом із ними. Проте вже було пізно... Ми почули крики наших друзів, які провалилися вниз, де повільно почали додаватися ще одні… Моторошні звуки голодних вовків, що стали наростати в різних місцях серед тіней дерев.
— Антоне… Аліно… — ми продовжували гукати їх, але нічого не чули у відповідь. І через мить ми змогли нарешті щось розчути, як тільки шум від падіння уступу нарешті стих. — Антоне, я зараз спущуся! — крикнув я.
— ААаааааааааа………
Ми почули... Усвідомили... Те, у що не хотіли вірити на початку… Різкі, пронизливі крики болю та відчаю, від яких кров холоне в жилах…. Ми чули як там десь унизу... чули, але не бачили те, що вовки робили з нашими друзями…. Несамовитий, ніби скажений гул багатьох щелеп, що синхронно кусали і рвали на шматки людську плоть, змусив заклякнути нас з Інною на місці. Я хотів допомогти, кинутись і відігнати вовків, проте не зміг зробити ані кроку, в серці боячись привернути увагу тих, хто був унизу. Пес Антона, який вчасно відбіг, підійшов до нас і почав скавучати, бігати по краю нового уступу взад і вперед, дивлячись униз цієї безодні. Інна першою відійшла від шоку, швидко вихопивши книжку з моїх рук і почавши гортати та передивлятись наступні події.
— Вже пізно. Якби ми подивилися раніше, цього б не сталося… Але ми, ми ще можемо врятуватися, — промовила вона зі сльозами на очах тремтячим голосом. 
— Чорт… чорт…
Вона мала рацію, не можна було вагатися знову.
— Гаразд... що далі? — повернувся я до неї, і ми почали дивитися наступні сторінки. Ми побачили, як ліс навколо нас почав оживати: дерева і гілки почали повільно тягнутися до нас. Ми швидко озирнулися навколо. Усе виглядало нормально... Схоже, у нас ще був час. На наступних сторінках ми бігли лісом, а це означало, що ми все ж знайдемо шлях.
— Так... якесь болото, воно затягує все, мов трясовина. Нам треба уникати його... Що там далі…
— Інно, — краєм ока я побачив, як щось почало обвивати шию Інни. Я схопив гілку і, зламавши її, відкинув убік, підтягнувши Інну за плечі до себе. Це була гілка одного з дерев.
— Почалося… Пора.
Ми тільки й встигли, що перекинутися поглядами, і, вхопивши Нуара, побігли вперед… Куди-небудь, туди, де на цих клятих сторінках ми були ще живі.
Пробираючись через ліс, ми дряпали обличчя, руки, ноги об колючки, але не зважали на це, продовжуючи бігти. Якби ж не треба було бігти з Нуаром… Але я не міг його покинути, просто не міг… Вкусивши губу до крові, щоб хоч трохи прийти до тями, я продовжував бігти далі, зціпивши зуби. З часом Інна почала сильно відставати, та й у мене також мерехтіло перед очима… Бажання впасти було сильним як ніколи. Я став на місці, щоб перевести подих і дочекатися Інни. 
Щось не так… «Звідки це дивне відчуття?» З кожною секундою, поки я стояв на місці, мої ноги ставали тільки важчими від цього перепочинку. І тут я нарешті прийшов до тями... Щось занадто м’яко тут було. «Твою ж… Це ж і є те кляте болото…»
— Інно, стривай, не ходи сюди, тут те болото…
— Що-о-о??…. Повтори… — Інна зупинилася і крикнула мені переривчастим голосом: — Ааааааххх……
— Твою мать... — Я поставив Нуара і швидко побіг до Інни.
Я продовжував гукати її, проте вона не відповідала. Я молився всім богам, яких тільки знав, щоб вони зберегли її життя. Думка, що я можу втратити й її, була нестерпною… Пробираючись через хащі, я нарешті зміг помітити силует… Це була вона… Вона лежала і… «о ні…». З її голови текла кров, а болото вже почало засмоктувати Інну у свої глибини. Я підбіг і взяв її за руки, почав витягати, але відчув, як і мої ноги також почало швидко затягувати вниз… Зрозумівши, що таким чином є великий шанс, що нас затягне обох, я вирішив діяти інакше… Оглянувшись навколо, я побачив довгу палицю.
— Зараз, секунду, почекай трохи!
Ледве вибравшись із клятого болота й схопивши палицю, я швидко розвернувся в бік Інни, яку вже ледве було видно.
— Ось тримай. Прошу, вчепися….
Скільки б я не гукав Інну, вона не приходила до тями. Щось, що спричинило ту кровотечу в її голові, не дозволяло їй опритомніти… Верхня частина її тіла швидко зникала вслід за нижньою… А її голова була останнім, що зникло з виду, назавжди залишивши в мені спогад її останнього, безпомічного виразу обличчя перед неминучою смертю…
— Невже ми тут усі помремо? Якого біса, бляха, за що… за що??? — я кричав, бив кулаком об дерево до крові та проклинав… Аж поки краєм вуха не почув дещо...
………………….
Я впав на землю… Буквально за мить до того, як величезна гілка одного з дерев ледь не вдарила по моїй голові… Ліс хотів поховати всіх нас… Лишився тільки я. Проте ні, я відмовляюся здаватися. Якщо я не виживу, то рідні навіть не зможуть дізнатися про Інну, Антона та Аліну… Я мусив вижити хоча би заради цього… Зібравши в собі залишки сил і рефлекторно вхопивши прокляту книжку з землі, я побіг, гукаючи Нуара та постійно озираючись на всі боки.
— Куди ж ти втік... Нуаре... Чорт... Пробач...…
Я побіг далі без нього, мусив бігти без нього... Настільки, наскільки вистачило б моїх сил. «Скільки я тримав цей темп? Як далеко я забіг? Чи достатньо?» В очах паморочилося, я був на межі втрати свідомості. Я більше не міг продовжувати шлях... Зупинившись, упав на коліна. Все... Більше немає сил, щоб зробити бодай ще один крок. Потрібно відпочити, хоча б трішки…
Хвилин через десять, а може й більше, я підняв голову… Небо було усіяне зірками, але, окрім цього, я помітив, що ніби стало світліше, ніж до цього… Наближався світанок. Я відчув під своїми руками асфальт… Точно асфальт, дорога. Це означало, що я добіг до дороги, а отже, вийшов з лісу. Повернувшись назад, я побачив, що ліс залишився позаду. Я не знав точно, куди вела ця дорога, але вдалині побачив якесь світло. Напевно, заправка… А отже, я міг би покликати на допомогу там. І зв'язок, точно зв'язок. Свій телефон я загубив десь на шляху сюди. Тож, зібравшись із новими силами, я пошкутильгав у бік заправки.
Через декілька годин я дістався і розповів там про все на місці. Мені дали аптечку, їжу, воду. Відвели в комірчину, де я міг дочекатися поліції і швидкої, а також перепочити.
І тут мене накрило на повну… Я почав ридати, згадуючи все, що сталося за цю ніч. Ніби все, що мене стримувало, все, що допомагало мені пережити це все, відійшло на задній план, давши волю всім почуттям, що сиділи в мені. Я відчував жаль, гнів, смуток, злість - великий спектр емоцій, кожна з яких немов хвилями проходила крізь мене. Але одне-єдине, чого я не відчував, - так це радості чи полегшення від того, що вижив. «Мені просто пощастило… Просто пощастило… Я взагалі не був корисним… Був тягарем, який не зміг нікого врятувати. Навіть Нуара не вберіг… Це я мав там померти, а не вони… Бляха… Як же боляче…».
Через деякий час я дещо пригадав. Що, попри все це, я досі тягав із собою трикляту книгу. Взявши її до рук, я випадково відкрив десь посередині і побачив інформацію про мене самого, який здирав землю з обкладинки книги. Потім я нібито прочитав те, що було на ній написано, і на цьому все… Я чекав доволі довго, але нічого більше не проступало на жодній зі сторінок. «Невже це все закінчиться, якщо я здеру цю бісову землю?» — подумав я і почав виколупувати пристале коріння і землю ножем,, знайденим укомірці.і..
Нарешті присівши, я підніс до себе книжку, розгорнувши лицьовим боком до себе, і побачив, як почали проступати букви: «Грімуар душ». Я також побачив пришитий до обкладинки, ніби зі шкіри, якийсь клаптик, на якому були видряпані слова…. На одній частині мова була важко розбірлива і незрозуміла мені.. Але на іншому боці, хоч і з дивним діалектом, проте все ж можна було щось розібрати з цих нарисів: