Грибочки

— А ну стой! Ти што здєсь дєлаєш?
— Грибочки збираю, — злякано лупала очима бабця в старенькому платті, в галошах на босу ногу і пасма сивих волос виглядали з-під хустинки.

Літня жінка пригорнула до себе кошика, який знавав кращі часи, сподіваючись, що оцей чолов'яга, що направив на неї рушницю, не вистрелить. Бо знає вона, як ця сволота себе веде у селі. Їм вбивати, що насіння лузати. А там вже гриби назбирані, шкода, як і забере. Он у Дмитрівни прийшли й картоплю всю забрали… іроди. Не пошкодували стару, що їй їсти буде нічого. Ще й коли та почала голосити, що на голод її приречують, то ці виродки почали стріляти їй під ноги й ржали, неначе коні. Мов тобі стара вже й так час удобрювати руську землю, а не топтати її. Тож Тарасівні зараз було дуже страшно.

— Какіе такіє грібочки? Ти што нє знаєш, што запрєщено сюда хадить?
— Чого це не можна?! Завжди було можна, а тепер запрєщєно? — Перепитала кривляючись жінка.
— Тєпєрь запрєщєно! Нєльзя! — Гримнув. — Давай топай атсюда, пака можєш! Ну чєво встала?!
— А якже грибочки? — Ще дужче обняла кошик. — Їх же он... повний ліс.
— Ти мєня нє поняла? Тєпєрь гріби сабірать запрещєно. Захадіть в лєс запрещєно! Без грібов будєш.
— Кто там, Борька? — Почулося з окопів.
На світ божий виліз лисий бугай з рудою бородою.
— Та тут бабка с кашєлкой лазіт. Гаваріт, гріби сабіраєт.
— Прістрєлі, штоб нє лазіла. — Наказав лисий.
— Та зачєм? — Подивився на злякану стареньку. — Пускай матаєт атсюдава і нє шастаєт тут большє.
— Борька, ти чєво?! У нас тут тєхніка, люді. Прістрєлі! —Побачивши, що чоловік не поспішає, сам підняв рушницю.

Тарасівна вся жалася. Кошик випав з рук і гриби покотилися в різні сторони. В останні хвилини вона думала не про своє життя, скільки там його залишилося, а проте, що б вона могла ще зробити. А ще коза і кури. Хоча що про них думати. Сусіди заберуть.

Вона чекала і кат її чогось чекав. Жінка заглянула йому в очі, сірі й водяні. Дуже неприємні, здавалося в тих очах нічого людяного немає. Він посміхався.
— Страшно старая кашолка с кашолкой? — Сміється і тішиться з своєї дотепності. — Гаварі гдє живеш, как завут?
— Ганна Тарасівна Корінь. Живу я туточки в Підліссі. Та мене усі знають.— Затеревенила стара.
— Син, зять, плємяннік атошнік, ваєнний?
— Ні, що ви. В мене тільки донька.
— ... атсюдава і штоб я тєбя нє відєл. А тваі слава праверю. Поняла? І скажи спасібо, што на своіх двух ідьош. Пулю на тєбя жалко. І ти нєчего нє відєла. Панятна?!

Тарасівна кивнула головою і поспішила чимдуж до села.
- Відєла, відєла,- бубніла зло собі під ніс,- все що треба я бачила, голубчики. Гриби тільки шкода. Та нічого, на такому добриві наступного року рясніше будуть.

А засвітило наступного ранку все село Підлісся схопилося з ліжок від вибухів. Ліс горів. Горів так, що тільки до вечора вдалося потушити.
Ті вибухи й пожежу бачили і в сусідніх селах. Всі приєдналися до тушіння. З міста пожежники приїхали, рви копали всі гуртом, навіть жінки з дітьми. Та таки, слава Богу, потушили. Ту пожежу бачив і Борька, який з-поза ранку пішов за грибочками, бо не втримався, що їх там як понасипано. І спершу зрадів, що його там не було, де весь взвод загинув. Та не довго, бо жителі сусіднього села запалили ліс назустріч, щоб пожежа не розповсюджувалася і Борька, "хоробрий солдат російської армії" опинився в пастці, з якої вже не вибрався.

Тарасівна ж із задоволенням дивилася, як палає ворожа техніка, разом з окупантами. І тільки прицмокувала, як роздавався наступний вибух. Вікна тряслися, та страшно не було. Це її донці страшно там на фронті і їй було, коли рушницю наставили, бо дуже переживала, що не встигне передати інформацію. Тепер вони будуть удобрювати українську землю, а не топтати її. Та й за грибочками можна тепер ходити буде.

Дорогі мої читачі!

Сподіваюся, вам сподобалась моя коротенька історія ) Пишіть про ваші враження і думки в коментарях.