4

На діло ми йшли з чітким планом. За цей час встигли не тільки обговорити наші дії, а й познайомитися. Як виявилося, фантазії у тролів не було. Один одного вони називали іменами грибів.

Вожака звали Опеньковій, найменший — Лисичковій — був його сином, а Маслюк і Боровик — помічниками. Їхнє плем’я процвітало, але була в них одна біда: щороку хтось один потрапляв під чари квітки. Зазвичай це були сміливці, які надто сильно вірили у власні сили.

Пташка летіла вже знайомою стежкою. Залишився останній поворот — там я зупинилася.

— Усі все пам’ятають? — голови тролів захиталися донизу. — Найголовніше — знайте: разом ми сила.

Не розумію чому, але в цей момент я виставила руку вперед, викрикуючи:

— Один за всіх і всі за одного!

Фраза настільки сподобалася воїнам, що весь наступний шлях кожен по черзі вигукував її, ніби девіз у дитячому таборі.

Світило ми побачили неочікувано, але разом, як і домовлялися, заплющили очі, розбігаючись один від одного на кілька кроків.

План був простим. Він полягав у тому, щоб збити квітку з пантелику кількістю присутніх, не даючи їй змоги одразу зорієнтуватися, на кого нападати. Все тривало не більше кількох секунд — десяти ударів серця, — але для мене це була вічність, перш ніж я викрикнула щосили:

— Зараз! Відкривайте очі!

А далі почалося найцікавіше. Кожен із нас мав запас сушених отруйних грибів, які ми щосили кидали до відкритої щелепи світила.

Квітка яскравим полум’ям намагалася дезорієнтувати нас, піддаючи своїм чарам. Але й на цей випадок був план. Пташка постійно відволікала нас, нагадуючи про нашу основну ціль.

Гриби блідої поганки діяли безвідмовно… аж поки сяйво зовсім не перестало світити, опускаючись у широкі листки папороті, які дивовижним чином почали перетворюватися на тролів.

Чарівна квітка була знищена, а на заміну їй повернулися давно зниклі воїни.

Такого бенкету я ще не бачила. Столи тріщали від кількості страв. Ви запитаєте — яких? Ну звісно ж грибних: запечених, тушкованих, сирих та консервованих. Таке різноманіття я бачила вперше. І, дай Боже, не востаннє, адже мене посвятили у справжнього грибного воїна.

Тепер у будь-якому лісі я завжди знайду гриби. Або, точніше сказати, — вони знайдуть мене.

І все ж таки, як цікаво влаштоване життя. Іноді з нами трапляються абсурдні речі, з яких ніби неможливо знайти правильний шлях. А потім ти нарешті розумієш: ніколи нічого не трапляється просто так. Усе настільки логічне й правильне, що мимоволі усміхаєшся й думаєш — невже все було так просто?

Бажаю кожному, хто займається тихим полюванням, знайти свою долину грибів.

P.S. Будьте обачні — лісний дух ще той пронира.