1

Що може бути прекраснішим за світанок у лісі?
Дивовижна атмосфера тиші й абсолютно чистого повітря, — думала я, поки сама о сьомій годині ранку не опинилася навпроти лісової галявини.

Ранок виявився похмурим. Сьогодні на зміну теплому промінню сонця прийшов густий туман, через який я потрапила в мокру і від того липку павутину.

— Тьху ти, — рукавом стираючи залишки павутиння, — і навіщо я погодилась на це?

— Ой, та облиш, зараз як назбираємо грибів — ти й забудеш про все, — підбадьорювала Катя.

Вона ж і була ініціаторкою нашої поїздки. Енергійна особа, яка завжди намагалася в усьому знаходити позитив. Дитя лісу, з внутрішнім компасом, який дозволяв знайти шлях із будь-яких хащів.

І я — її протилежність — чомусь вирішила, що це чудова ідея: свій єдиний вихідний витратити на пошук грибів. Як виявилося, рішення потрібно було приймати краще. Це я зрозуміла вже через годину, коли не знайшла жодного гриба й втратила з поля зору Катю. Мого провідника й надію вийти з цього лісу.

— Катя, Катття! — кричала щодуху, відчуваючи, як паніка заповнює моє тіло. — Ауууууу!

Так, спокійно. Вдихнула й видихнула. І так три рази. Нарешті в голові з’явилася одна твереза думка: потрібно повертатися назад. Все-таки за годину далеко зайти ми точно не могли… чи могли?

Трішки заспокоївшись, я твердим кроком розвернулася на 180 градусів, прямуючи назад. Але замість того щоб мислити позитивно, мою голову атакували найнедоладніші думки. А саме: я вже уявляла, як рятувальна команда вночі з факелами та Катюхою шукають мене. Як зупиняють улюблений серіал матері на спецвипуск із моєю найгіршою фотографією.

Я бродила колами. Про це дізналася за четвертим разом. Саме тоді я зрозуміла одну істину:

— Я загубилася.

— Та скільки можна топтатися по моєму лісі?

Я не розуміла, звідки пролунав голос, але зраділа йому, як рідному.

— Хух, я й не вірила, що тут ще хтось може бути. Ви де?

— Чого кричиш, я тут.

— Де? — озираючись, запитала Даша.
— У дереві.

— А що ви там робите?

— Спав, поки ти мене своїм тупотінням не розбудила.

Якби це сталося годину тому, можливо, цей діалог налякав би мене. Але зараз відчуття радості не давало повністю усвідомити всю глибину ситуації.

— Прошу вибачення, я вже кілька годин не можу знайти стежки.

— Воно й не дивно, — позіхаючи, промовив голос, — я сам ставив плутанку.

— А якусь розплутанку ви б не могли поставити?

— Розплутанку? Перший раз про таке чую.

— Ну, це щось таке, що дозволить вийти з цього лісу.

— А навіщо ти сюди заходила?

— Ну так сезон грибів розпочався.

— Тьху, ти що, не місцева? Тролі вже давно всі гриби визбирали. Це їхній бізнес, так що немає тобі чого тут робити — йди звідси.

— Так як я піду, якщо тут ваша плутанка?

— Хм… і то правда.

Через декілька секунд, невідомо звідки, з’явилася маленька пташечка з легким голубуватим відтінком.

— Йди за нею — виведе тебе. І більше не приходь. Уж дуже голосна ти, не люблю таких, — пробуркотів голос.

— Дякую, — від щирого серця крикнула. — Ой, я більше не буду. Скажіть, як звати вас хоч?

— От причепилася. Лісомиром мене кличуть.

— Дякую, Лісомире, виручив ти мене, — поклін сам собою утворився.

— Іди вже, заблудько, весь сон мені перебила.