Епілог.

Кажуть, найгучніші події відлунюють тихо. І справжні зміни не супроводжуються салютами — вони проростають у серцях, а не в законах. Але цього разу все було інакше.

Після балконної заяви  Всесвіт ще довго шумів, гудів і надсилав мільйони привітань, закоханих зітхань, а деякі планети навіть проголосили «День любові за взаємною згодою».

А ми... Ми просто зникли на кілька днів.

Без палаців. Без камер. Без міжгалактичних комітетів з етикету. Ми втекли в куточок, де трава пахла грибами, де зорі висіли так низько, що можна було на дотик відчути їхнє тепло. Там ми ще раз зізналися в почуттях одне одному. Не для публіки. Для себе.

Ред, колишній улюбленець системи, імператор гаремного шарму і володар тисяч варіантів, тепер був просто моїм. І не тому, що йому заборонили інше. А тому, що він сам обрав мене, як свою єдину стихію.

Еммі плакала. Звісно, сльозами радості, але з тією ж гіперболічною драмою, яка властива лише вагітним сестрам із загостреним емоційним фільтром. Вона таки зізналася, що ще ніколи не бачила мене такою щасливою. І, здається, пробачила мені всі наші дитячі чвари — принаймні до наступного сімейного обіду.

А наш підвісний острів, той самий «балкон», став місцем, де щороку тепер проходить церемонія обітниць — не за велінням традиції, а за бажанням серця. Кажуть, якщо двоє закоханих там поцілуються — їхнє почуття проживе більше, ніж одне життя.

Я не знаю, скільки життів у нас попереду. Але я точно знаю, що в цьому — ми з Редом разом.

А гарем? О, та він тепер житиме лише в книжках історії. І десь у дуже далекому футлярі в музеї полігамної спадщини, де аудіогід сором’язливо каже: «Це — був гарем. Не повторюйте цього вдома».

Але давайте трішки відкрию цю.

…Минуло два роки. І хоч усі лякали, що після весілля життя стає сірим, я дивлюсь на свої «будні» з усмішкою, що нагадує напівістеричний регіт: бо мої будні не просто не сірі — вони пеленаються, хитаються і видають такі звуки, що навіть дракони з планети Фуріюс беруть відпустку.

Так, я народила дві зірки. І не ті, що в шоу-бізнесі — мої інкуби-близнюки. В пологовому залі Ред втратив зв’язок із галактикою. Стояв блідий, мов у рекламі знеболювальних, і дивився на новонароджених так, ніби я щойно не дітей народила, а зробила нове міжгалактичне відкриття.

— Вони… двоє? — спитав він, перемикаючи погляд між ними, як між каналами без пульта.

А далі, без паузи, з абсолютною щирістю: — А як я буду тепер їх розрізняти?! Може, татуювання зробити? По одному грибочку кожному?

Обидва сини, на щастя, не розгубилися в своєму місіонерстві. Один — справжній ревун-інкуб: кричить, мов генератор зоряного вибуху, і притягує всіх жінок у радіусі ста метрів, навіть якщо ті — на іншому боці екрана. Інший — мовчазний стратег: задумливо заглядає в очі всім присутнім, ніби щойно звабив тебе думкою, і тепер планує, в якій галактиці призначить побачення.

Та найвеселіше почалось, коли на оглядини прибули двійко близнючок Еммі. Звісно, ніяких букетиків і делікатного «ми просто зазирнули». Ні! З таким виглядом, наче вони — офіційні представниці Всесвітньої комісії з перевірки дитячої чарівності, вони увірвалися у кімнату, тримаючи блокноти, наче зібралися провести оцінку якості новонароджених.

— Ох ти ж грибна лусочко! — прошепотіла одна з сестер, тільки-но зазирнула в колиску. — Та вони ж… Ого, які симетричні.

— А можна ми одного собі залишимо? — спитала друга. — Ти ж все одно двох маєш. Чому б не поділитись?

Ред стояв збоку, тримаючи пляшечку молока і вже нервово підкручуючи свій королівський пояс.

— Це вони жартують, так? Скажіть, що це жарт...

— Звичайно, жарт, — підморгнула Еммі, сідаючи на мій трон без зайвих формальностей. — Просто діти тренуються в дипломатії. Перемовини ж починаються з чогось несподіваного.

Мої малюки у відповідь синхронно пустили бульбашки — знак королівської згоди або перший маніфест інкубської школи зваблення.

А трохи згодом, коли всі розійшлися, я знайшла в ліжечку записку з блискітками та рожевим підписом:

«Ми все одно ще повернемось за одним. Готуйте договір обміну. З любов’ю.».

Ред, поклавши руку на моє плече, шепоче, ніби це державна таємниця:

— Слухай, я серйозно. Може, не пускати до них ні жінок, ні дівчат, поки не виповниться… ну хоча б шістнадцять? І то під наглядом.

— Дорогий, — кажу я, хитро посміхаючись, — ти просто нарешті дозрів до феміністичної реформи.

— Я дозрів до огорожі з лазерною сигналізацією! — пробурмотів він і глянув на синочків, які тим часом вже тягнулися до дзеркала, щоб перевірити, хто з них симпатичніший.

Так, гареми стали історією. А наші близнюки — майбутнім. Майбутнім, яке точно не буде нудним.

Я стала королевою. Стала мамою. Але найголовніше — я стала коханою.

 І коли я озираюся на шлях, що привів мене сюди — із грибної дієти у магічну реальність, із самотності в теплу присутність — я зрозуміла: усе було не даремно.

Кохання, що зруйнувало традицію. Свобода, що подарувала мені вибір. І одна дівчина, яка колись просто хотіла схуднути… а натомість — змінила світ.

Грибна магія — вона така. З побічним ефектом.