Розділ 49.

— Гаразд, — примружила очі я, — давай дамо нам… неділю. Сім днів — сім ночей. Якщо після цього ти все ще палахкотітимеш від мене, як перегрітий кристал енергії, — я обіцяю… дати нам шанс.

Він не став нічого відповідати одразу. Лише нахилився і ніжно поцілував мене в кінчик носа, викликавши у мене мимовільну усмішку — ту, що виривається назовні попри всі внутрішні заборони.

— Як скажеш, моя королево. Але… — він злегка примружився, його очі спалахнули пустотливо, — бачитися ми будемо щодня. Ну, точніше — щоночі. 

Я вже поверталась до дверей, коли він додав:

— А тепер поцілуй мене… і можеш іти на свою героїчну роботу.

— А якщо не поцілую? — грайливо кинула я через плече.

— Тоді не ображайся, якщо сьогодні вночі в тебе не буде часу спати. 

— Звабник, — буркнула я, але вже поверталася, притискаючись до нього, щоби дати той самий поцілунок — теплий, мов схід сонця, легкий, як хмара, і з дрібкою натяку на все, що ще попереду.

Тиждень минув у химерному марафоні знаків уваги, якими Ред засипав мене з точністю алхіміка та ніжністю поета. Маленькі голографічні записки зі словами зваблення з'являлися в найнесподіваніших місцях у вигляді голограм — на дзеркалі, в чашці з чаєм, одного разу навіть на внутрішній стороні мого лабораторного халата (довелося терміново зачинити двері й стримати сміх).

Ми вирушали в подорожі — не далекі, але до місць, що мали особливе значення для нього: де він грався в дитинстві, де ховався від світу (від шанувальниць), де вперше мріяв стати кимось справжнім. 

А ще — ілюзії. Божественні, фантазійні, смішні, чарівні… Одного разу я сиділа за письмовим столом, а він створив навколо мене цілий космос із зоряним пилом і ніжним дотиком його голосу серед сузір’їв. Я навіть не підозрювала, що Ред має такий талант до романтики.

Та, схоже, він і сам цього не підозрював.

— Енн, — сказав він одного вечора, коли ми лежали на траві й дивилися ілюзію, як лис фарбує небо в сутінкові кольори, — я ж казав тобі, що ти — моє натхнення. Але знаєш, навіть я не очікував, що можу так гостро відчувати потребу в комусь. Це… незвично для мене.

Я ледь посміхнулась і тихо мовила, не дивлячись на нього, а в небо, де тільки-но з’явилася перша зірка - мордочка чарівної лисички.

— Мабуть, це заразне.

І справді… Я відчувала, як мої дні стають сірими без нього, а ночі — надто довгими, коли він не поруч. Моє тіло, моє серце, кожна клітинка тягнулася до нього, як рослина до світла. А його слова… о, вони не просто гріли. Вони розпалювали у мені вогнище — не звичайне, а кольорове, з переливами емоцій, з іскрами бажання, з димом мрій.

І в цьому полум’ї я розчинялася — без страху, без сумніву, ніби це була моя справжня стихія.

Наші стосунки з Редом — мов весняна злива в пустелі — не залишилися непоміченими. Чутки пішли гуляти швидше за міжпросторову пошту. І, звісно ж, першою, хто не витримав, була Еммі. Вона з’явилася в моєму кабінеті, мов грім з ясного неба — з напруженим поглядом, надутих щічках і впертим блиском у очах.

— Привіт, меншенька, — проспівала вона з тією інтонацією, яка зазвичай передує сестринській бурі, — і коли ти збиралася мені розповісти про зміни у своєму житті?

Я поглянула на її ображене, розгніване обличчя — майже дитяче, особливо з огляду на вагітний настрій — і не змогла не посміхнутись.

— Збиралася, Еммі. Та пересуди, як завжди, спрацювали швидше за будь-які мої наміри.

Вона схрестила руки на грудях і насупилася ще дужче.

— Ти знаєш, Енн, інколи мені до болю хочеться повернути ту здатність, якої ти мене позбавила — читати твої думки. Бо ти така закрита останнім часом, ніби побудувала навколо себе мур, і я... я іноді почуваюся так самотньо, ніби в мене вже й немає сестри.

Її слова — мов голка просто в серце. Я вмить підвелася й пригорнула її до себе.

— Еммі, не говори так, будь ласка. Я тут, я завжди твоя сестра. Просто... в мені багато нового відбувається, і я ще сама до себе не звикла.

Її маленьке, тендітне тіло ніби ще більше зменшилось у моїх обіймах. Вагітність зробила її вразливою, як світанок над морем — прекрасна й ламка водночас.

— Сідай. Я все тобі розповім — за обідом. Мені залишилося зробити деякі дрібниці, і я буду вся твоя — для допитів, розвідок і сестринських моральних тортур.

Я весело блиснула очима, а вона, вже трохи розм’якнувши, вмостилася з театральним зітханням на дивані.

Звісно ж, обіду нам не вистачило. Та й вечері було замало. Запитання сипалися як із рогу допитливості: "А коли все почалося?", "А як він дізнався, що ти це і є його бажана незнайомка?", "А ви вже були близькі?!" “І, які вони інкуби в ліжку?”— і вимагали відповіді з усіма пікантними деталями. Я відповідала, червоніючи й сміючись, доки язик не засох, а мозок не почав жадати тиші.

Розійшлися ми, коли вже надворі згасало останнє світло дня: я — виснажена, мов після інтелектуального марафону, а вона — сяюча, задоволена й явно налаштована передавати свої версії історії з покоління в покоління.

І знаєте… Це було добре. Це було по-сестринськи.

Ред з’явився з черговою, як завжди грандіозною, ідеєю: міжгалактичний концерт — феєрія звуків, світла й мільйонів фанів у блискучих шоломах, наче армія диско-воїнів з планети Хіт-парадус. У його очах палало передчуття грандіозності — аж здавалось, що він от-от дістане мікрофон і почне репетирувати королівський рок-н-рол.

Але я, після розмови з Еммі, в якій, зокрема, йшлося про прозорість у стосунках, сестринську довіру і мої дивні способи уникати близькості — зрозуміла, що є ще одне питання, яке потребує просвітлення.

І це не сцена, не світло, не фанфари... Це ми. Прості, справжні, без декорацій і космічного диму.

Я просто усміхнулася й похитала головою:

— Ні, Реде. Сьогодні я хочу тиші. І тебе. У тій тиші.

Ми пішли гуляти. Просто вдвох. Ніяких арк-маршрутів, ніяких палаців. Лише ми і ніч. Мовчазна, спокійна, мов срібна вуаль, кинута на плечі Всесвіту.