Розділ 48.

Я прокинулася вдруге, коли щось гримнуло з кухні. Слідом — прокотився солодкий аромат кориці, жасмину… і чомусь — підгорілого мандарину.

— Що за алхімічна битва відбувається на моїй території? — я, закутавшись у ковдру як у хітон переможниці, поволі попрямувала до кухні.

А там — мій принц. Без сорочки, з кухонним рушником через плече й серйозною зморшкою між бровами. Варив щось, що булькало в казанку. Його м'язи напрягалися при кожному русі, а волосся розкуйовджено спадало на лоба.

— Ти що, щойно створив любовне зілля номер дев’яносто дев’ять? Бо пахне… небезпечно.

Він обернувся з усмішкою, така трохи винувата, трохи горда.

— Я хотів приготувати грибний омлет за твоїм рецептом, але один з інгредієнтів мав “психоемоційну нестабільність”. Можливо, він був з минулого експерименту?

Я миттєво пригадала — це була флоралея зефірум, гриб-аромат, що виділяє феромони у стані нагрівання.

— А тепер вгадаємо: чому я відчуваю, як у мене плавиться хребет лише від запаху сніданку?

— Бо я — геній кулінарної еротики, — самовдоволено підморгнув він і подав мені тарілку.

Я скуштувала — і це справді був омлет. Смак був таким, що змушує стогнати не від голоду, а від задоволення.

— Я мушу визнати, — я лизнула виделку, спокусливо дивлячись на нього, — цей сніданок збуджує більше, ніж ніч кохання.

— Тоді тримайся, бо буде і десерт, — прошепотів він, підійшовши впритул і залишивши на моєму плечі поцілунок, такий повільний і гарячий, що я мимоволі вигнулася до нього.

В повітрі витала хмара феромонів, кохання і карамелізованої пристрасті. І поки чайник підморгував, а мій лис відмовлявся заходити на територію, позначену феромонами, ми з принцом знову почали день… не зі слів, а з дотиків.

Це було схоже не на голод — це було спрагою, невгамовною, пульсуючою, як комета, що прорізає темінь Всесвіту, лишаючи за собою слід жаги. Ми торкались одне одного, як музиканти, що давно знають партитуру, але щоразу грають її по-новому — пристрасно, ризиковано, з імпровізаціями, які можна дозволити тільки перед тією, хто знає тебе зсередини.

Ми злітали і падали, кохаючись як ті, хто щойно повернувся з війни — або з життя, де не було одне одного. Я втрачала орієнтацію в просторі, бо замість орієнтирів у мене був лише він — його запах, його шкіра, його ритм. Ми сміялись і стогнали, кусались і шепотіли щось таке, що могло б зруйнувати моральну планку будь-якого міжгалактичного кодексу.

Це було не просто злиття тіл — це був повний конект. Той самий, що про нього говорили в симбіотичних лабораторіях, але ніхто не міг відтворити на жодному пристрої. Бо жодна технологія не вловить, як саме стискається душа, коли улюблений торкається тебе так, ніби ти водночас богиня, стихія й жива мапа його Всесвіту.

Ми вдихали й видихали одне одного.

Я забувалася в ньому — в його ніжності, в дикій, іноді майже безрозсудній пристрасті, в тих словах, що падали мені на шкіру, наче зорі — гарячі, летючі, незабутні. І навіть коли тіла наші врешті стихали, я все ще чула у вухах пульс його любові — ритм нашого злиття, яке стало не просто побічним ефектом магії, а її суттю.

Але реальність, хитра лисиця, завжди знайде шпаринку, щоб нагадати про себе. Робота — вірна, сувора муза мого життя — не втрачала своєї ваги, а у принца, як ви розумієте, обов’язків і турбот не менше, ніж зірок на нічному небі.

— Енн, я все ж наполягаю… — голос у нього був рішучий, але теплий, — щоб ти стала моєю нареченою.

Я повільно підняла одну брову, як це роблять стародавні чарівниці, коли бачать перед собою зухвалого, але чарівного героя, і лукаво мовила:

— Вибач, а що сталося з минулою нареченою? Бо, чесно кажучи, я щось не чула серед останніх інтриг і пересудів, щоб ти офіційно розірвав стосунки.

Він лише пильно подивився мені в очі. Погляд був той самий — проникливий, впевнений, небезпечний для стабільного серцебиття.

— Так, на широкий загал це не виносилося, — тихо сказав він, беручи мою руку у свою. Його голос знизився до оксамитової ноти: — Але я б не прийшов до тебе, маючи невирішені справи з іншою.

Я ледь стримала посмішку, але гострота все ж прослизнула у голосі:

— Ну звісно… Наложниці — це ж не «інші». Це так, деталі інтер’єру. Щоб у палаці не нудьгувалося.

Він нахилився ближче, і наші чола торкнулися. Момент застиг між видихом і думкою, мов крапля дощу, що зависла в повітрі.

— Дай мені ще трішки часу, — прошепотів Ред, і в його голосі вчувалась утома століть. — Це традиції… Вони глибші за пісок у пустелі, вони пульсують у крові кожного з нас. Навіть у мого батька — короля, гарем є. Але ти знаєш — він усе життя належав лише королеві. І хотів змін. Але не зміг.

Я зробила крок назад, вивільняючись із його ніжної пастки. Відстань між нами була мізерною, але дихати стало трохи легше.

— Ред, твоїй мамі легше, — тихо, без гніву, констатувала я. — Твій батько — аскард, а ти — інкуб. Інша природа, інші тягарі. Я не можу — не зможу — прийняти твою суть.

Його очі блиснули болем, але я не дозволила собі зупинитися.

— Наші стосунки… Вони приречені, Реде. Не буде гарему — з’являться інші. Пристрасть твоєї раси, твій голод — він нездоланний. А я… я з тих, хто кохає раз і глибоко. Я з тих, кого зрада рве навпіл. І ти не зрозумієш цього, бо ніколи не болітимеш так, як боліла я.

Він не зводив з мене очей. Його погляд був пульсуючим, мов струм, що бив у серце.

— І що ти пропонуєш? — його голос звучав тихо, але в ньому вчувалась буря. — Забути все, що було між нами? Знову?

Я зітхнула, мов видихала давнє закляття.

— Ні. Чому ж одразу — забути? Пропоную інше: давай насолоджуватися одне одним. По-справжньому. Жити моментом. Але з однією обіцянкою — чесністю. Якщо я відчую, що є ризик безмежної закоханості або, хтось із нас відчує втому від стосунків — ми не замовчуємо. Ми не граємось у «все добре». Ми говоримо. Прямо. І розходимося гідно.