Розділ 47.

Я завмерла, мов жабка перед метеором, а тоді випурхнула з його обіймів, як гаряча картопля із рота непідготовленого їдця.

Мені й справді не вкладалося в голові — до чого тут я, він… і яка ще небезпека?

— Ти що, не здогадалася? — тихо мовив він, уникаючи мого погляду. — Хоча й сам не міг зрозуміти. Просто тішився, що встиг відтягнути весілля… аби знайти спосіб обійти традиції.

Я все ще не могла осмислити його появу. Але серце калатало так гучно, що здавалося, воно заглушало навіть голос принца. Ніби всередині мене бився цілий барабанний оркестр.

— Я не розумію… Чому ти тут? Чому саме зараз? Я чула, у твоєму житті все перевернулося догори дриґом. Але яке це має до мене відношення?

— Енні… — він промовив моє ім’я так, наче ковтав його на вдиху. — Саме ти — причина всіх змін.

Я вже розтулила вуста, щоб заперечити, вкинути хоч якусь логічну репліку, та він підніс палець до моїх губ. Легкий дотик. Немов тиша попросила слова.

— Я не зміг забути ні нашого поцілунку… ні тебе, в цілому. Я вибрав наречену, яку міг найшвидше зкомпрометувати. Я знав про силу її погляду, про її не зовсім чесне минуле. Але діяв — у межах дозволеного. Та коли на Обітниці все пішло не за сценарієм, я сам був ошелешений. Уже вночі мама натякнула: це могла бути обітниця, дана не прямо, а як завчасно обіцяне виконане бажання.

Я спалахнула зсередини, як світлячок, що раптом зрозумів, чому світить.

— Я? То це я — та, кому ти дав обітницю? Але коли?! Може… ще коли Айрі була мною? Хоча вона ніколи нічого подібного не казала…

Я завмерла. Думки закружляли каруселлю: спогади, що говорила Айрі, Еммі, та нічого подібного спогади не видавали.

— Ні, — тихо сказав він, — обітницю я дав саме тобі.

Погляд його був таким м’яким, таким нестерпно ніжним, що мої ноги знесилено капітулювали перед серцем. У голові — туман, у грудях — буря, а в шлунку — отой дратівливий лис, що танцює вальс на нервах.

— Пам’ятаєш, тоді, під час випробування, була умова? Я мав виконати будь-яке твоє бажання. І ти… пам’ятаєш, що загадала?

Я вдивлялася в його очі, як у дзеркальце з іншого світу, і в мені щось повільно, але невпинно змінювалося — наче стара замкова стіна тріщала від першого дотику весни.

— Так… Я попросила, щоб ти одружився на мені. — Мої слова злетіли з губ так легко, ніби танцювали на пелюстках вишні. — Але ж ти… ти відмовився.

Він лише хитнув головою, м’яко, майже з усмішкою.

— Ні, Енні. Я лише запропонував загадати інше бажання. Відмови ти не отримала. Формально, офіційно, ритуально — ні. І тепер я щасливий, що так усе склалося.

У мене пересохло в роті — не лише від його слів, а від тієї нестерпної близькості, яка висіла в повітрі, як крапля дощу перед падінням.

— То ти хочеш… скасувати цю обіцянку? — прошепотіла я, наче боялася почути відповідь.

— Ні, — видихнув він, і одразу ж притягнув мене до себе, стираючи відстань між нами пристрасним, повним всього — жалю, надії, радості, — поцілунком.

Мить — і ми зникли зі світу.

Його руки були ніжні, мов пелюстки, але всередині пульсувала магія, щось прадавнє, первинне. Його дотики розкривали моє тіло, як алхімік розкриває старовинний манускрипт — з повагою, із пристрастю, зі священним трепетом.

Моє тіло розцвітало під ним, як квітка нічного цвітіння, і кожна клітинка шепотіла: ось, він — мій. Його дихання на моїй шиї було мантрою, що стирала реальність, стирала страхи, стирала минуле. Ми говорили одне одному все, чого не могли висловити в жодній мові світу: тілом, шкірою, стогонами, тремтінням.

Світ став теплим полем, де розливалися хвилі солодкого шалу. Його губи знаходили кожен сантиметр моєї шкіри з такою увагою, ніби вона була таємною мапою до істини. А я відповідала — руками, грудьми, подихом, що перетворився на пісню.

Ми кохалися, як два вогні, що зливаються у єдине сяйво. І коли світ за вікном розчинився в рожевому світлі світанку, я лежала, охоплена його руками, ніби в коконі спокою.

Прокинулася я не від будильника, не від сонця — а від тихого мурмотіння поруч. Він щось шепотів, не розплющуючи очей, і лагідно крутив у пальцях пасмо мого волосся, ніби то було чарівне сплетіння, яке можна було розплутати і побачити таємницю Всесвіту.

— Я ж казав, що ти зіркова. Дивися, навіть волосся твоє пахне нічним небом, — прошепотів він, нарешті відкриваючи очі й дивлячись на мене так, ніби я — його молитва.

— А ти, — я примружилася, зовсім не схожий на принца з етикету. Куховариш без дозволу, спиш у чужому ліжку… І де ж твоя корона?

Він миттєво підхопив гру:

— Корона в пральні. Перепросила за свою пиху, бо бачиш — злягла з простою дівчиною, яка їсть гриби і ставить експерименти над чоловічими серцями.

Я засміялася й штовхнула його в бік.

— Простою? Я — грибна магиня, якщо ти забув. У мене диплом із психоактивного чарування!

— І сертифікат з еротичного заклинання, схоже, також.

Він нахилився, щоби знову торкнутись моїх губ, але я втекла в ковдру, сміючись.

— Чекай, мені ж треба на роботу!

— У тебе вихідний, офіційно. Я — принц, моє слово — закон. І зараз я наказую тобі… лежати, обіймати мене і нікуди не тікати.

— А якщо я порушу наказ? — я притулилася до його грудей, відчуваючи ритм серця, що так гармонійно співпадав з моїм.

— Тоді… — він притис мене до себе міцніше, — …буду карати. Повільно. Із повторенням. І, можливо, навіть з елементами м’якої магії.

Його голос був глибоким, із ледь вловимою ноткою жарта, як той пряний аромат спецій на нічному ринку, коли розумієш, що це тільки початок зваблення. Але очі... О, ті очі вже темніли, як галактика перед бурею. В них пульсувала нова жага — не зухвала, не поспішна, а та, яка проростає тоді, коли знаєш кожен вигин тіла коханої, кожну веснянку, кожну тремтливу реакцію... І все одно — хочеш ще.

Це було не просто бажання — це була впевненість, що наша близькість не закінчується у ліжку, вона продовжується у тій невидимій тиші між поглядами, у зітханні, яке йде навперейми словам, у тому, як його рука — одна, потім друга — знайшла дорогу крізь тканину до моєї шкіри.