Розділ 46.

— Уявляєш, Енн, принц сам був... ошелешений! — вигукнула моя перша помічниця з такою пристрастю, ніби особисто тримала його за руку, коли той здригнувся. — Це було видно неозброєним оком, аж енергополе навколо обличчя стрибнуло!

Друга, завжди стримана як валеріана в таблетках, додала з хмурим серйозом:

— Історія темна. Виявилось, що принц уже має обітницю. Але не пряму. І тому вчора її не змогли ні скасувати, ні вирахувати, кому вона належить.

Я хмикнула. Ну що ж тут скажеш — класика жанру. З його гаремом, якому б позаздрив навіть найплодючіший рій бджіл, не дивина. Мало що він там міг пообіцяти — чи в ліжку, чи в парильні, чи, прости Еліксир, на балу після трьох кубків вина 

Але наступна репліка зруйнувала мою цинічну версію:

— Гарем перевірений наперед. Усі його майже-офіційні партнерші — під лупою. Жодна не підходить. Отже, ця обітниця... десь поза протоколом.

Я лише зітхнула і, змусивши себе вдягнути посмішку, резюмувала:

— Думаю, за сьогодні знайдуть і вирішать цю маленьку неприємність. А вже завтра — шоу продовжиться з новою обкладинкою та драмою на додачу. А зараз, мої неймовірні, давайте працювати.

Я переключила себе в режим «холодного розуму» й виштовхала з голови образ принца, як недопиту каву, яку вже тричі підігрівала, але так і не випила. Хоча в душі бурлило: Я б на його місці краще перевірила ту наречену з "волошковими очима" під мікроскопом з магічним фільтром. Вона — та ще загадка.

Але, звісно, не моя справа. 

Наступні дні стали справжнім буйством: перевірки, сканування, якісь артефакти миготіли в повітрі, енергії оберталися, як млинці на Масницю. І все — дарма. Нікого. Нічого. Нуль результату.

Наречена, за чутками, нервувала — і ще б пак, коли ніяк не могли знайти ту дівчину, якій принц мав необережність дати обіцянку. Принц же залишався спокійним. Дехто казав — навіть задоволеним. Мене це дратувало. І лоскотало водночас. Щось він там знає. Щось не договорює.

Я втратила спокій — не тому, що я про нього думала (ну гаразд, може, й думала), а тому, що неможливо працювати в умовах, коли навколо офісу магічна версія жовтої преси живе своїм життям.

Ідея мене застала серед ночі — така яскрава, що я мало не впала з ліжка.

Улул!

Швидко написала йому. Поки не передумала. Поки логіка не прокинулася й не почала качати права.

А зранку, залишивши коротке повідомлення в лабораторії:

“На вихідних. Гриби не чіпати. Мене — теж.”

— я вже мчала в подорож.

Улул мешкав на маленькій планеті, де цивілізація лиш іноді кахикала з-за обрію. Спокійна, майже безлюдна, вона виглядала, як з каталогу “утеча від шуму”. І мене це влаштовувало на всі сто. Після бурхливої інформаційної піни навколо принца, нареченої, обітниць і псевдощастя — тутешня тиша була як філіжанка теплої Земної кави: проста, чесна, лікувальна.

Ми з Улулом годинами говорили про Землю — як про колишню коханку: з болем, з гумором, з легким захватом і трохи жалем. Я гортала картотеку відзнятих відео, ті, що не ввійшли до виставки — “відхилене, але безцінне”, як я їх охрестила. Улул зворушливо розповідав про Айрі — ніби знову переживав своє перше побачення. Я слухала, закутавшись у ковдру з натхнення, і вперше за довгий час відчула: світ, хай який би він не був шалений, усе ще вміє бути добрим.

Ці два дні стали для мене справжнім перезавантаженням системи. Думки про повернення вже не гризли, а, скоріше, кликали як виклик. Я була готова знову зануритися у вулик із гудінням, галасом і хаосом.

І не помилилася.

Лабораторія все ще гула — але вже не просто, як електричний щиток у дощ, а як епіцентр скандалу. Наречена не витримала. І влаштувала... ні, не істеричну паузу чи сльозу в подушку — а справжній переворот.

Загіпнотизувала гарем! А ті, бідолашки, під впливом транс-погляду ймовірної майбутньої королеви розгромили власні хороми, а заразом і — та-дам! — королівську бібліотеку.

Хороми їм ще пробачили. Бо, скажімо чесно, там усе одно давно пора було ремонт. А от бібліотеку — ніколи. Бібліотеку! — святая святих, архів магічних знань, куди навіть пил потрапляв лише з дозволу архіваріуса.

Результат? Дівчата тепер відпочивали в номерному люксі — за сімома печатями, під наглядом найсильніших магів королівства. Без магії і без права переписки.

А я лише хмикнула:

— Таааак… Нудно в королівстві точно не живеться.

Я повернулася додому, очікуючи стандартний сценарій: лис на порозі з виразом ображеної величності, можливо, перекинута вазочка на згадку про «зраду» у вигляді моїх вихідних без нього. Але… ніхто не зустрів. Двері не були прочинені, не було ніякого «фиррр» чи обуреного хвоста під носом. Тиша. Занадто підозріла, навіть як для лиса.

Я вже хотіла написати заяву про зникнення пухнастого члена домогосподарства, але варто було мені ступити за поріг, як я відчула, що в будинку хтось є. Вібрація присутності — тонка, як аромат кориці з минулого життя.

Спочатку подумала: О, батьки вирішили зробити сюрприз! Привезли пиріжки, домашні обійми й ще раз спитати, коли онуки?

Але… запах був явно не пиріжковий. На кухні куховарив — принц.

Такої побічної дії від останнього експерименту я точно не очікувала.

Він стояв біля плити, тримав ополоник з тією самою королівською гідністю, з якою раніше тримав церемоніальний жезл. На ньому фартух — мій улюблений, із грибами в окулярах і написом «Магія — це коли ти не спалив сніданок».

Я, признаюся вам чесно, зробила класичне: три рази кліпнула очима і навіть протерла їх руками — не допомогло. Він як був, так і залишився. Не ілюзія, не голограма, не глюк від недосипу.

— Що тут відбувається? — голос зрадливо скиглив. — Чому ти на моїй кухні? І як ти сюди потрапив?

Я вже хотіла навалити ще цілу пательню питань, але… його погляд мене зупинив. Той самий. Глибокий, уважний, наче просвічує тебе крізь душу до підошов. 

Він підійшов до мене і мовчки, без жодного звуку притягнув до себе, міцно обійнявши.