Розділ 45.

За своїми вибуховими, хоч і короткими, подіями я якось не зчулася, як на носі вже настав день Обітниць — величний, пафосний і трохи нуднуватий ритуал, що вивітрює з наречених усі таємниці минулих симпатій. Офіційно він мав перевіряти, чи не були вони комусь вже обіцяні, а неофіційно — знімав рожеві окуляри і спалював усі мости назад. Особливо ті, які ще й досі чаділи.

Еммі, як справжній стратег домашнього фронту, прибула разом із Лео з бойовим настроєм, попкорном і твердим наміром витягнути мене з емоційного бункера. Хоч я й опиралася — з виглядом мучениці і запасним планом втечі до ванної з книжкою — але вона передбачила мої ходи наперед. Замкнула всі двері до відступу ще до того, як я встигла пробурмотіти: «Та навіщо воно мені, той королівський серіал?».

Отож, ми озброїлись смаколиками так, ніби йшли не на трансляцію, а на гастрономічну дуель. Я вмостилась зручніше, натягла ковдру по груди, зробила глибокий вдих і приготувалася витримати всі ці камерні глядацькі страждання. Ситком, щоправда, не пахло — зате драма обіцяла бути з блискавками. І якщо вже терпіти — то хоча б з присмаком шоколаду.

Першою ритуал проходила наречена — майбутня королева з обкладинки "Ідеальні принцеси для вашого королівства". Усе при ній: і хода — мов пливе по шовку, і талія — хоч на бантик зав’язуй, і усмішка — як з ельфійської реклами зубної пасти. Все було б чудово, якби не одне "але": її очі.

Сині, глибокі, волошкові — справжня краса, та я пам’ятала їх іншими. Ніби в них калейдоскоп колись крутився: кольори змінювались, і жоден не був постійним. Мені навіть згадалося, як колись ця дівчина трохи не зламала мою свідомість своїм гіпнозом на перших випробуваннях.

— Це вона, — прошепотіла я, втикаючись у екран так, ніби могла побачити підроблений паспорт. — І ця її легка посмішка, ніби все йде за планом.

— Якщо це правда… — Лео перевів погляд на принца. — Не заздрю я тоді Редоноту. Ні трохи.

Еммі, як завжди, увімкнула режим «Правосуддя: миттєве реагування». Вона зірвалася з місця, ніби хтось крикнув «Атака!».

— Ми повинні його застерегти! Лео, придумай щось! Графік порятунку, план втечі, телепатичний сигнал, хоч сову із запискою телепортуй!

Лео встав, наче збирається кудись, підійшов до неї, взяв ніжно за плечі й з виглядом досвідченого психотерапевта промовив:

— Еммі, рідненька, не слід так хвилюватися. Принц дорослий хлопчик, без п’яти хвилин король. Він сам розбереться зі своїм життям.

Я уважно слухала кожне слово. І не лише слова — інтонацію, міміку, паузи… Особливо, як Лео обережно добирав формулювання, а Еммі так нервово тицяла пальцем в обгортку від цукерки, що вона скоро мала трансформуватись у пудру.

І тут до мене дійшло — як грім з ясного неба, тільки без грому, бо я чарівниця, а не метеоролог.

— Е-е-е, мої дорогенькі, — почала я з повільною хитринкою, що аж кіт би позаздрив. — Ви що, вирішили мене порадувати перспективою стати тіткою тільки тоді, коли Еммі вже не зможе проходити в портал через розміри?

Еммі надулася, мов жабка перед виступом на конкурсі квакання, а Лео опустив очі, так ніби там, на підлозі, були його репліки.

— Енн, — почав він обережно, — це… ну… поки що не точна інформація. Ми лише вчора щось запідозрили.

Я аж закотила очі до такої «секретності». Та я відчула цю новину ще раніше, ніж вона встигла потрапити в жіночий організм. Та ще й не просто вагітність — а двійня! Інтуїція в мене, як у бабці-травниці після третього келиха настоянки.

Але я стримала посмішку, яка так і рвалася назовні, наче хотіла вийти й вручити їм сертифікат "Вас вітає нове життя".

— Ну-ну, — сказала я, складаючи руки, як добродушна, але всезнаюча магиня. — Хай буде так. Почекаємо на точну інформацію… Хоча я вже підбираю чарівні імена.

Еммі мовчки сунула в рот ще одну цукерку. І мовчала підозріло щасливо.

Поки ми завзято обговорювали великі теми і не помітили, як найважливіша частина трансляції промайнула.

Коли ми нарешті повернули увагу до екрану, принц уже виходив із Зали для Обітниць. Вигляд мав… як після солодкої страви, якої давно хотів, і яка нарешті не підгоріла.

— Ну от, — зітхнула Еммі, й, що було зовсім на неї не схоже, пустила справжнісіньку сльозу. — Ми ж усе пропустили!

Лео кинув оком на екран, потім на Еммі — з тою своєю фірмовою сумішшю обожнювання й терплячої філософії — і буркнув:

— Ні, моя рідна, ми побачили найголовніше. Принц задоволений, а значить — щасливий. А значить — ми теж можемо видихнути.

Еммі витерла сльозу, зробила вигляд, що це пилюка, ми ж з Лео зробили вигляд, що нічого не помітили. Ще трохи посиділи разом, згадали старі курйози, пожартували, поскаржились на непередбачуваність долі й недосмаженість хрустиків у печиві.

А потім я відправила їх відпочивати — з теплим пледом, добрим словом і легким серцем.

Зрештою, як не крути, а день був вдалим. Навіть якщо ми і пропустили королівський момент — ми створили свій, домашній. А це — цінніше.

Наступний ранок був схожий на жарт долі, який вирішив: «А чому б не повторити стару комедію?» З першого кроку в лабораторію відчулося дежавю — ніби я повернулася в той період, коли світ божеволів на «перегонах наречених». У повітрі стояв гул, такий щільний, що здавалося, варто натягнути дріт — і заіскрить.

Робота стояла. Як і всі. Ніхто не працював — усі лише гуділи, мов вулик на межі революції. Шепотіли, хіхікали, хапалися за кришталеві чашки з еліксирами й драмою. Я намагалася вслухатися в уривки фраз, немов детектив без лупи, і врешті-решт змогла скласти загальну картинку. Здогадалась: знову Ред. Знову принц Редонот, наш постійний генератор новин, без якого світу, здається, вже й не існує.

В кабінеті, щойно я зачинила за собою двері й глибоко вдихнула — бо знала, зараз буде щось епічне — я звернулася до своїх помічників:

— Так, народ, я не збираюся сьогодні грати в "вгадай сам". Що сталося такого після церемонії, про що я не знаю?