Розділ 44.

Я різко розвернулася до нього. Його погляд був ще затуманений, наче він дивився на мене крізь пару з чайника — гарячий, захоплений, беззахисний у своїй сліпоті до реальності. Він бачив богиню. А в мені вже вібрували інші пристрасті. Холодні, як вода після сауни. Пристрасті гідності, люті та... ясності. Я хотіла його знерухомити — чарівно, красиво, ефектно. Але магія тут, як відпустка в бюджетника — не працює.

І тоді, наче з архівів пам’яті, виринуло земне. Мій мозок, що ще не повністю згорів від поцілунків, увімкнув режим: інстинкт виживання. Уроки з самооборони, які я колись проходила у фітнес-клубі під «Despacito», дали про себе знати. І без роздумів, точно, як удар метронома, я спрямувала ногу туди, куди не спрямовує ногу закохана жінка. Але її спрямовує розумна.

Його тіло скрутилося, як пелюстка, що потрапила під град. Він зашипів, наче розігріта сковорідка. А на обличчі був вираз такого щирого нерозуміння, ніби він не міг второпати — чому після слів про гарем не отримав аплодисментів і кидання пелюстками.

Я вдихнула. Вирівнялася. Зібрала усю силу сарказму в одну лінію хребта.

— Слухай уважно, Ред. Говорю вперше — і востаннє. Я не та Енні, яку ти колись знав у дитинстві, з якою грався в пісочниці мрій і уявлень. Та Енні залишилася у спогадах, як аромат дитячого літа. Я ж — інша. І не тільки тому, що подорослішала. 

Його погляд знову спалахнув, зігрітий тілесними образами, але тепер мені було до того байдуже, як до прогнозу погоди на Марсі.

— Моя душа… вона з іншого світу. Я — землянка, Реде. Так, з планети Земля. Можеш записати собі, якщо забудеш.

Моє тіло, хай і оголене, не втрачало гідності. Бо зараз говорила не плоть — говорила душа, загартована досвідом, більша, глибша, нескорена.

— І хоч я вже доволі часу в цьому всесвіті, та серце моє живе за законами мого рідного дому. Для мене чоловік — не колекціонер тіл. Він — партнер, опора, вірний капітан у бурях буття. Почуття, Реде, це не набір подарунків і бідкаючих компліментів. Це дії. Це вчинки. Це вибір — один і на все.

Я зробила крок до своєї сукні. Повільно, мов під акомпанемент внутрішнього гімну гідності, підняла її, накинула на себе, й відчула, що кожен незастібнутий гудзик — то цвях у труну його романтичних ілюзій.

— Я ніколи, чуєш? Ніколи — не прийму твоєї полігамності. Навіть якби ти збудував храм у мою честь, навіть якби зірки писали оди про твоє кохання — це не змінить суті. Ми різні, Реде. І в нас… різні шляхи. Я це знала. Завжди знала. Саме тому і берегла свій істинний образ, немов останній талісман проти болю.

Я рушила до дверей. Не озираючись.

— Чекай, Енн… — Його голос, зазвичай впевнений і владний, раптом зламався, як хистка гілка під вагою надто пізнього каяття. — Ти ж розумієш, я не можу змінити минуле. Вже все вирішено, вже пройшов відбір наречених — це закони цього світу. А я… майбутній король.

Його погляд потемнів, став густим, як ніч перед бурею. Вперше в ньому не було гордості — лише втома і запізнілий жаль.

— Ну чому ж ти не взяла участі? — його голос був майже шепіт. Більше звернення до себе, ніж до мене.

— Ред, — сказала я м’яко, але твердо, — давай просто забудемо те, що сталося. І кожен житиме далі своїм життям.

Він зробив крок до мене. Ще один. Його очі тримали мій погляд так, ніби намагались прошити душу наскрізь, утримати в цьому просторі, в цьому моменті, бодай силою почуття.

— А ти? — тихо запитав. — Ти зможеш забути?

Я не відповіла. Бо відповідь була занадто болюча й занадто чесна. Я розвернулася, відчинила двері й вийшла — притримуючи сукню, яка, як і моє серце, втратила застібки стриманості.

Він наздогнав мене вже на вулиці.

— Постій… — сказав, і його пальці торкнулися моєї спини з тією трепетною обережністю, яку мають лише ті, хто боїться зламати щось остаточно. — Дозволь… я застібну твою сукню. Ніхто не має права бачити бодай частину твого оголеного тіла. Лише я…

І от тут у мені знову запульсувала отрута обурення. Я знала ці формули чоловічої логіки: "Я можу мати багато, але ти — одна. Я не обіцяю вірності, але вимагатиму твоєї. Моє право — твій обов’язок." Смішно. Якби не було так гірко.

Та я зберегла зовнішній спокій. Дискусії не мали сенсу — вони не змінюють істину, а тільки множать шрами. А я мала інші плани — загоїти свої.

— Дякую, — коротко мовила я, коли він застібнув сукню. — І… прощавай.

Я сіла в карету. Не дивилася назад. Лише вперед — у напрямку, де чекала моя лабораторія, мої гриби, мій лис і — головне — я сама. Без гарему, без туману в очах, без "майбутніх королів".

Магиня поверталася додому.

Я поринула в досліди, захоплено вимірюючи енергетичні хвилі, компонуючи формули, крутячи між пальцями грибні спори. Принц тим часом жив собі по-королівськи: обрав наречену, натхненно репетирував погляд "пильного чоловіка" і готувався до весілля, наче до щорічного параду честі.

Обговорення королівських справ затихли, як заспокоєне полум’я свічки. А я... я кілька разів "ходила", або ж, точніше, була дипломатично викрадена на побачення з Яулом. Йому це здавалося романтичним викликом, мені — милою спробою зблизитися.

Було весело. Було затишно. Було рівно — настільки рівно, що серце не хиталося в жоден бік, мов човен у штиль. Ми були як двоє гравців у карти: граємо, сміємося, але кожен тримає козирі при собі — тільки він сподівався на туза сердець, а я тримала в рукаві жарт.

— Енн, ну невже зовсім не відгукуються тобі наші зустрічі? — питав він, з надією в очах.

Я знала, що він чекає іншої відповіді. Та я не хотіла обманювати — ні його, ні себе. Тому обирала стратегію: гумор як щит.

— Я завжди з трепетом чекаю твого запрошення, бо тільки після вечора з тобою я ще пів ночі гикаю. Знаєш, той момент, коли розумієш, хто це тебе згадує?

Усмішка на його обличчі була сумною, з ноткою надії, як у людини, яка грає в рулетку серцем і ще вірить, що кулю знесе вітром.