Розділ 42.

Я склала руки на грудях, ухилившись від прямого погляду.

— Ейн наразі не мій помічник. Він керує іншим проектом. Має свій графік. А у вас щось особисте? — в моєму голосі вже дзвеніла гострота.

— Ми потоваришували. Хотів поговорити, от і все. 

— Ааа, нічим не можу допомогти, дозволь… Я вже розверталась, коли він раптово, але зовсім не грубо, притримав мене за лікоть.

— Чекай, ще одне питання. Як ти опинилася на виставці? Вирішила влаштувати диверсію?

Я застигла. Поглянула на нього прямо, без жодної маски.

— Перша відповідь: не ваша справа. Друга: ваша особа, і все, що з нею пов’язано, проходить повз мене паралельною траєкторією. Без перетинів. — Я звільнила руку з його захоплення і знизила голос до небезпечної ніжності. — А ще — тримайтеся подалі зі своїми припущеннями. Вони вам личать, як левретці плащ мисливця.

Я розвернулася й пішла — з вогнем у п’ятах, гідністю магині в серці і бажанням зануритися у щось значно приємніше, ніж чиясь самовпевненість.

Еммі мене перехопила ще до того, як я встигла втекти в зону повної емоційної ізоляції — себто кудись до столу з десертами.

— Що цього разу між вами сталося? — пошепки, але з тією самою сестринською прямотою. — Чому знову простір заіскрив, як перед магічною бурею?

— Бо його індюшина світлість вирішив, що я організувала диверсію на виставці, — я зітхнула, ніби видихала з себе останній шматок повітря, в якому ще трималася витримка.

Еммі усміхнулася, якось надто м’яко для людини, що щойно почула про потенційну катастрофу між світами.

— Ще один сліпко, — прокоментувала вона з фірмовим лукавством. — Не бачити очевидного — це ж треба мати особливий дар. Я б сказала, це вже талант.

— Давай закриємо тему його... променистості. В мене інше питання — про іншого принца. Ти знала, що Яул закоханий у мене?

Вона на мить замислилася, прикусивши губу, а потім повела плечима:

— Щоб знала — ні. Але здогадки були. Погляди в нього такі… знаєш, як у поета на обрій перед бурею.

— Тоді чому ти мене не зупинила, коли я збиралася просити в нього... допомоги не зовсім дружнього характеру?

— Вибач, Енн. У нього ж то одні стосунки, то інші — я вирішила, що то все вже в минулому. Справді, не надала значення. А що — проблеми?

— Та ні, — я закусила губу і подивилася на власні долоні. — Просто коли Лео озвучив це так прямо… Мені сама думка про те, що я використала його почуття в такій делікатній ситуації, стала неприємною. Як ніби я сама себе загнала в незручну роль.

— Ну, по-перше, ти ж не знала. А по-друге — Яул не картонна лялька. Якщо щось не влаштовує, він може сказати. І по-третє — ти ніколи не була тією, що грається чужими почуттями. Тож не картай себе, сестро.

Її слова були мов теплий компрес на душу. Хоч навколо й вирувала інтрига, я відчула — принаймні тут, у цій малій сестринській зоні безпеки — я не одна.

Дні покотилися спокійною течією, мов човен по тихому озеру, після буремного зібрання з доповідями. Роботи — як завжди — не бракувало, та я ухвалила одне маленьке рішення з великим впливом: менше вдаватися до пологу тиші. Бо, як виявилося, у вакуумі мовчання надто легко прослухати найцікавіші сцени життя.

Саме так я й дізналася, що принц Редонот уже вибрав п’ятьох фавориток — одній з них судилося стати його законною, решті ж… тепло оселитися в його гаремі. Ах, класика жанру.

Принц Яул теж не сидів склавши руки. Він уперто виходив зі мною на зв’язок, щоразу пропонуючи «випадкову зустріч» для підтримки нашої міфічної «конспірації». Та мені ця театральна гра вже стала непотрібною — я відверто поговорила з ним, дала зрозуміти, що час казок минув.

На що він, звісно ж, пустився у дотепи: — Ну нічого, — мовив із усмішкою, — дехто вогонь роздмухує, коли вже попіл стелиться.

Він запевнив, що давним-давно перегорів і тепер любить мене, як подругу — із повагою та теплом. Та от тільки його дії чомусь свідчили інакше: то раптовий букет із м’ятного жасмину, то коробка з марципанами, то чергова ода, де я й у музи, і в богині, і в катастрофі серця.

О, ці принци — наче загадки без розгадок.

Знаєте, всі ці думки про чоловіків — мов лускунці в голові науковця: хрустять, відволікають, а толку — жодного. Вони розхитали мій внутрішній маятник, а той, як годинниковий механізм у стані афекту, запустив низку подій, яких я точно не замовляла.

Я саме копирсалася в одній із формул Айрі, витончено змішуючи субстанції, які б і самі по собі могли створити катастрофу середньої тяжкості. Але тут, мов жменька гречки у годину пік, у лабораторію прослизнув Шкода. Так, мій лис. Уперше він так нечемно порушив священний простір дослідів, і я, звісно ж, відволіклася — не на мить, ні, на секунду занадто довгу для точної науки.

А далі все було, як у рецепті помилки: я, не зважаючи на дрібні зміни в концентрації, підсвідомо переборщила з одним із інгредієнтів. І як результат — спалах. Енергетичний.

О, якби ж я тоді знала, що дрібка зайвого – це не просто помилка, а запрошення до хороводу енергій, які самі вирішують, коли й де їм танцювати. Як тільки спалах пройшов, небо впало на голову... тобто, таке враження було. Простір, у якому я щойно існувала, наче вирішив змінити правила гри.

Лабораторія дрижала, мов жива істота

Я відкрила очі, сидячи на підлозі, все довкола ще продовжувало вібрувати, ніби хтось змішав простір ложкою. Лабораторія дрижала, мов жива істота.

Повітря стало густішим, важчим, воно наче отримало нову щільність, нову текстуру. Я розводила пальці, й відчувала, як вони пробиваються крізь щось, що не мало бути матеріальним. Сяйво, як тонкий серпанок, струменіло між об'єктами, розкладаючи звичні речі на спектри, що пульсували в такт серцю. Кольори стали надто яскравими, а тіні — підозріло глибокими.

Варто було повернути голову, і зображення тягнулося за мною із затримкою, немовби сама реальність загубила частинку оперативної пам’яті. І запах — щось між озоном після грози, ладаном і грибним пилком, що застряг у піднебінні, змушуючи нервово ковтати.