Розділ 41.

Я навіть не звернула уваги на нове обличчя, що пробігло крізь залу, залишаючи за собою шлейф перешіптувань і здивованих поглядів. Лише коли він наблизився й нахилився до мене — спершу, здавалося, для поцілунку — я впізнала того, хто колись розділяв зі мною довгі ночі навчання, невдалі експерименти й солодкі порушення правил Академії Яул. Принц іншого світу, мій товариш і таємний союзник у всьому — Яул.

— Підіграй мені, наречена, — прошепотів він мені ледь чутно, доторкнувшись губами до моєї щоки, мовби випадково. І вже вголос, театрально, на заздрість усім присутнім, додав:

— Енн, будинок я закрив. Шкода подався до лісу.

Я ледь не випустила з рук папку — 

два принци в моєму енергетичному полі — скажу вам відверто, це не гриби смажити.

 Відчула, як натовп навколо вибухає невидимими енергіями емоцій — розгубленості, захоплення, заздрості. Яул же театрально, як і почав, вишукано поцілував мені руку — наче цю роль він грав не вперше — і пішов, залишивши мене в епіцентрі глядацької уваги.

Та найгостріший, найпекучіший погляд, що пронизував мене наскрізь — був його. Погляд Реда. Він був закам’янілий, очі — ті самі глибокі, як зимові озера, — в яких я завжди бачила спокійний холод... але не цього разу. Зараз у ньому хлюпала розбурхана стихія — несподіванки, тривожного зацікавлення і щось, що нагадувало ревнощі. Він зробив крок ближче.

— Вражаюче, — мовив він нарешті, повільно і наче обережно добираючи кожне слово, — Не знав, що в тебе такий... широкий дипломатичний фронт, Енніета.

Я відповіла з посмішкою, злегка розправляючи плечі, щоби не видати хвилювання. 

— Яул завжди був пунктуальним другом.

— Другом, — перепитав Ред, наблизившись на крок ближче. — Чудове слово. Таке багатозначне. А потім вторгнувся у мій особистий простір так рішуче, що повітря між нами втратило густину. І, зниженим, гортанним голосом прошепотів, ніби в кожне слово додаючи розпечене вугілля:

— Він що, ночував у тебе?.. Не прикидайся, Енні. Я чув кожне його слово.

Його тон — не крик, не обвинувачення, а тиша, в якій лунали грім і блискавки — був для мене каталізатором. Пружина спрацювала.

— Це не ваша справа... — почала я, але не встигла завершити, бо враз відчула — від його енергетики буквально тріснули кілька скляних колб у шафі за спиною. Скляний дзенькіт луною прокотився по лабораторії, наче попередження.

Я зібрала себе докупи. Один глибокий вдих — і мій голос уже інший: спокійний, рівний, як гладь озера, що приховує під собою прірви.

— Він просто зайшов на сніданок. І до свого пацієнта — мого лиса. Я поспішала, тому залишила їх вдома самих.

Я говорила, а Ред тим часом повільно нахилявся ближче, ще ближче, неначе хотів проникнути у мої думки, у мою шкіру, у саму суть.

— Реде, тебе забагато в моєму просторі, — прошепотіла я з осторогою, що межувала з викликом.

— Лише мені вирішувати, Енні, забагато чи ні, — його голос був оксамитом з краплею отрути.

Я не відповіла. Лише хмикнула. Повільно, але впевнено розвернулася й відійшла — створивши між нами не просто дистанцію, а цілий космічний вакуум.

На щастя, з'явився Лео — мов нежданий ангел з практичною місією. Він увірвався в ситуацію, забрав мене під приводом «нагальних справ» і миттю повів у зовсім інше крило лабораторії. І хоча я ще відчувала на собі магнітний тиск Редового погляду, кожен крок із Лео дарував мені необхідну свободу... бодай на кілька хвилин.

— Дякую, Лео. Ти врятував і мене, і принца — щонайменше від одного скандалу. А, може, й від руйнування півлабораторії.

Лео відповів тією своєю фірмовою посмішкою, в якій завжди було більше розуміння, ніж у тисячі слів.

— Та там уже йонізація повітря дійшла до червоної зони. Я взагалі не зрозумів: а принц Яул — це що було? Новий кандидат у наречені?

Я схопилася за голову, як драматична героїня, що раптом згадала про десять недописаних листів любові й одного випадкового нареченого.

— Це я його попросила підіграти. Але виключно для королеви! Що нібито у нас із ним стосунки. 

Лео підняв брову, споглядаючи мене з тією поблажливістю, яка притаманна тільки людям, що щиро люблять безнадійних авантюристів.

— Енн, ти б уже зав’язувала з цими пологами тиші. Бо в тебе вже цілий роддом таємниць. І я всерйоз хвилююся — ти справді не знаєш?

— Чого не знаю? — я зиркнула на нього насторожено, внутрішньо вже готуючись до чогось такого, що може змінити всю конфігурацію серцевої мозаїки навколо мене.

— Що він, Яул, закоханий у тебе ще з перших днів Академії. Що це він писав тобі ті оди, що з’являлись на дверях лабораторії, на книжках, на екранах, навіть на магічних проєкторах.

Я мовчки махнула головою, наче відганяла хмару комах, хоча насправді — згорнула прапор логіки та капітулювала перед новим фронтом — фронтом почуттів, які я, як завжди, не встигала розгледіти, бо вся в роботі, у формулах, у протоколах і спробах грати роль, яка вже явно виходила з-під мого контролю.

— Що ж... — бурмотіла я сама до себе, знову заглядаючи в папку, — добре, що мене чекають доклади. Бо ще трохи — і я б почала писати любовний трактат про те, як створити хаос навколо себе, навіть не намагаючись.

Лео лише посміхнувся. 

Доклади було заслухано, магічні діаграми промайнули перед очима, результати зведено, напрями досліджень визначено, і Колегія нарешті перейшла до приємнішої частини — фуршету. Я, як людина, що витягнула на собі половину цієї зустрічі, нарешті змогла дозволити собі видихнути. Але — не видихнулося.

Мої думки, мов зіпсований телепорт, постійно поверталися до розмови з Лео. Те, що він сказав, розгойдало мій внутрішній всесвіт. Як виявилось, я не лише не помічала дрібниць, я жила в паралельній реальності. І якщо вже я пропустила щось подібне з Яулом, то... чи могла я так само прогавити щось важливе з Редом?

Думки закрутили мене в емоційний тайфун — я вже й заміж за принца себе видала, і дітей народила, і старість у грибному будиночку з ним прожила. Добре, що вчасно зупинилась! Бо саме він — о, велике космічне синхронізування — і з’явився на горизонті, ніби виринув із думок, не дочекавшись фіналу моїх фантазій.