Розділ 40.

Я — та, що зазвичай має тисячу версій правди — не змогла збрехати. У тій миті, здається, навіть мої легені на секунду призупинили функції, аби не збрехати разом зі мною.

— Так… я саме звідти. З Франції.

— Ви — Енніета, вірно? — Його очі майнули сяйвом розпізнавання, а потім він посміхнувся. — Моє здивування, чесно вам зізнаюсь, було настільки потужним, що підняло волосся на потилиці — порушуючи всі відомі мені закони гравітації.

— Звідки… — я почала, та він не дозволив мені завершити запитання.

— Айрі. — Лише ім’я, вимовлене з такою ніжністю, що в ньому було більше сенсу, ніж у цілому томі мемуарів. — Вона подарувала вам цю виставку. У знак своїх теплих почуттів… І як пам’ять.

Світ зупинився. Уперше за довгий час я не контролювала свій емоційний спектр. Він поглинув мене, мов чорна діра — без попередження і без пояснень.

Я озирнулась, покликала Еммі, і звернулась до нього вже офіційно: — Будь ласка, Улуле… повторіть.

І він повторив. Уся суть, стиснута в декілька фраз, знову пролунала в тиші — як посвята, як елегія. Моя старша, рішуча, горда Еммі — не витримала. Сльози, великі, живі, справжні, покотилися її щоками, не звертаючи уваги на десятки ідеально нафарбованих облич довкола.

Ми більше не були там просто глядачками. Ми були частиною цієї історії, частиною картини.

Ми ще довго ходили виставкою, мов заново відкривали світ і самих себе. Потім — вечір з історіями, ніч з ароматами минулого, спогади, що проростали свіжими квітами в душі. І в центрі цього — Айрі. Наша дика, вільна, прекрасна Айрі.

А вже наступного дня до моїх вух долетіла нова хвиля обговорень, щедро приправлена чутками, плітками та напівістинами — як і належить у гарному космічному вулику з домішком інтриг.

Виявляється, наша чарівна виставка не була просто культурною подією для претенденток у стилі "подивіться, які гарні картинки, і не турбуйте принца". Ні. Вона була частиною глибоко продуманого етапу відбору. Такий собі сенсорний експеримент, де принц — не бачачи жодної з присутніх — оцінював енергетичний резонанс, той самий «внутрішній дзвін», який мав би відгукнутися на справжню пару.

Під одним з екранів, як мені розповіли з таким блиском в очах, що я почала підозрювати їх у вживанні кави з підсилювачами емоцій, був розташований передавач енергії. Він зчитував не зовнішність, а отой делікатний емоційний шлейф кожної з дівчат.

І саме там трапилася… як казала моя бабуся — катавасія. Принц, бідолашний, відчув сильне емоційне потрясіння, що змусило його знову порушити власну рівновагу. Але — ось халепа! — та, до кого він відчув цю небезпечну симпатію, не була в жодному списку. Жодному! Це викликало такий енергетичний струс у королівських аналітиків, що ті почали блукати лабораторією, як мухи, які тільки-но зрозуміли, що сіли не на варення, а на детонатор.

Еммі влетіла до лабораторії так, ніби в її руках горіла остання свічка надії. Вона ледве встигла перевзути хатні капці на туфлі з блискітками — а все заради «хвилиночки» в обідню перерву. Ну, справді, що їй — вона ж у відпустці, може дозволити собі театральний злет з подушок просто до порога науки.

А от я з самого ранку в ролі мішені для здогадок, версій, припущень і шепотінь. Тисяча перший раз — і всі з однаковою інтригою в очах, ніби щойно розгадали формулу вічного збудження.

— Енн! — затягнула Еммі, майже шепочучи, але з таким запалом, що аж склянки задзвеніли. — Що ти будеш робити, га? Ред же точно здогадався, що це була ти. А якщо його відчуття схожі на твої — чекай його вже за годину. З трояндами. І, можливо, з маршируючим хором.

— Еммі, не забувай: там була ще й ти, — я підморгнула, кидаючи їй піддражнюючий погляд. — А бідолашному Лео тепер, певно, лишиться змагатися з принцем. Вітаю, твоя любов офіційно має королівського конкурента.

Її обличчя на мить потемніло — сумнів прокрався, мов непрошений гість на весіллі. А мене це чомусь потішило — щиро й лукаво.

— Еммі, як тобі не соромно сумніватися в коханому? — промовила я з удаваним осудом і театральною ноткою.

— Це не сумніви... — зітхнула вона, — я просто не хочу зайвих хвилювань. А вони точно будуть — для всіх нас — коли твої секрети випливуть на поверхню, як гриби після дощу.

— Ох, не все так драматично, — махнула я рукою. — Це ж тільки чутки. А що там насправді — ніхто ж не знає. Може, це взагалі був якийсь енергетичний збій. 

Проте минув і той день, і наступний, а принц так і не з’явився. Еммі зітхнула з полегшенням, попила грибного заспокійливого й повністю розтанула в сонячному затишку своєї відпустки. В лабораторії, щоправда, бурління тривало, але вектор обговорень змістився: тепер у фокусі — нові випробування для учасниць, магічні дрес-коди, емоційні тестування і смакові уподобання принца.

А я знову занурилася в дослідження. Хоч і відчувала, як щось у повітрі ніби гуде, як дощ, що от-от має впасти.

Принц з’явився несподівано й гучно — як грім серед ясного неба, та ще й у день, коли мала відбутися моя доповідь перед усією Колегією магів. Здавалось, сама гравітація трохи схибила, бо жіноча частина персоналу притягнулася до нього з такою силою, що могли б позаздрити навіть мої дослідницькі формули.

Він ішов повз зали з тією царською грацією, що змушувала серця відбивати синкопу, а думки — плавитися, мов у реторті. І що цікаво: цього разу принц, здається, навмисне насолоджувався ажіотажем навколо себе. Не ухилявся від запитань, не тікав до тіней своїх думок, як це робив раніше — ні, сьогодні він був відкритим, мов гіперінкуб.

Відповідав на всі запити: про учасниць, про потенційних фавориток, навіть — о, нечуване! — поділився невеличким, але смачним шматочком інформації про наступне випробування. Його слова розсипалися, наче зоряний пил, а присутні ловили кожну крихту, кожен порух його брови.

Навіть чоловіки — звиклі до стриманості й ритуальної нудьги на подібних зборах — сьогодні ніби втратили орієнтири. Вони активно долучалися до балачок, сперечалися, кивали, підтакували, мов на турнірі чутливих шанувальників романів.