Розділ 39.

А тут іще одна хвиля розмов — нова виставка відеокартин! І не якихось там локальних, а присвячених загадковій, міфічній, майже забутій планеті — Земля. Та сама, де все починалося. Для більшості вона була просто казкою для науковців, а для мене… ну, скажімо, я трохи краще знала її природу, ніж вдавала. Але Еммі, моя невгамовна кмітлива сестра, десь у когось таки виманила два квитка на прем’єрний показ.

— Енн, ми просто повинні туди піти! — Еммі аж сяяла, ніби її от-от запросять на сцену вручати премію за міжгалактичну інтуїцію. — Мені страшенно кортить побачити той світ, а для тебе це ж… ще й подія особистого масштабу!

— Еммі, я й сама хочу, — зітхнула я, ніби від якогось давнього, глибокого спогаду, — але боюся, що, побачивши знайомі місця, просто… зірвуся. Впаду в ту ностальгічну прірву без дна. А хто автор? І, головне, звідки він узяв ці відео?

— Автор… — тут вона зробила театральну паузу, як перед розкриттям фінального таємного інгредієнта. — Надзвичайно симпатичний і водночас загадковий чоловік. Жодних балачок, жодного виступу — всі інтерв’ю короткі, як стрибок через портал, мовляв, має якусь хворобу, пов’язану з голосовими каналами. Але! — тут її очі загорілись, як дві лампочки на пульті запуску ракети. — Сам він — науковець, дослідник далеких світів. А ці відео й фото — його особисте хобі! Уявляєш?

— Хм… — я закусила губу, намагаючись пригадати когось зі знайомих дослідників, здатних створити подібне. Та в голові була тиша. — Ну гаразд, згодна. Йдемо. Але тільки з обіцянкою, що ти принесеш мені щось солодке на випадок емоційного зриву.

— Ура! — підстрибнула Еммі. — Візьмемо тобі подвійний тарт із лавандовим кремом — і ніякі сльози не страшні.

— Тоді вперед, до культурного шоку!

Виставка виявилася видовищем, яке перевершило навіть найсміливіші мої очікування. Я увійшла в гігантський павільйон, де стіни, стеля й навіть підлога були перетворені на екрани — не просто великі, а справжні гігантські полотна світла й руху, у які можна було буквально зануритися. Здавалося, ніби ти не стоїш у залі, а мандруєш планетою, що колись була твоїм домом.

Кожне відео — як ковток минулого: осінні алеї з шурхотом листя, океани, де хвилі ніжно пестять берег, кав’ярні з тремтячими від пари вікнами, засніжені дахи старовинних містечок… Все це викликало в серці водночас і щемливу радість, і ледь помітний біль. Земля оживала переді мною не як абстрактна планета, а як щось надто близьке, майже інтимне.

Особливу увагу привернула атмосфера самої виставки. Її відвідувачами, як я з подивом помітила, були виключно жінки. Причому не просто глядачки, а, як згодом з’ясувалося, учасниці відбору — ті самі претендентки на серце нашого невгамовного принца. Їхня кількість була вражаючою: здавалося, що галактика зібрала весь свій жіночий цвіт у цьому павільйоні. Кожна — мов втілення естетичної досконалості. 

Я озиралася, і мимоволі в моїй душі прокидалося легке, іронічне співчуття до принца. Це ж який треба мати алгоритм сортування, щоб обрати хоч когось у цьому гламурному хороводі майбутніх монархинь! І хоч я була далекою від бажання змагатися за чиюсь увагу, сам масштаб цього подійства не міг не вражати. Це була не просто виставка — це була сцена великої гри, де краса, спогади й амбіції перепліталися в голографічному вальсі.

— Еммі, ти знала, що сьогоднішні відвідувачі — не просто глядачки, а… претендентки? — я кинула на неї погляд, від якого ціпеніли навіть фітоорганізми.

Еммі зробила вигляд, ніби її вразила блискавка прямо посеред виставкової зали — очі округлилися, брови підстрибнули, губи в розгубленій округлості.

— Ні! Звідки мені знати? — проспівала вона невинно, аж занадто невинно. — Я лише виміняла квитки в однієї з претенденток… але ж я не питала про всі нюанси! Моє єдине бажання — потрапити на цю виставку. Хіба це злочин?

Злочином це, звісно, не було. Але її блискуча акторська гра підказувала, що не все вона мені договорює. Я вже хотіла щось буркнути, але втрималася. Не хотілося влаштовувати допит прямо серед натовпу. 

Тому я просто кивнула і вдихнула глибше — нехай вона перемогла цю битву. Сьогоднішній вечір заслуговував на тишу, не на сварки. Я вирішила зосередитись на картинах, на образах, на власному внутрішньому штормі — і дати собі можливість прожити його без зайвих пояснень.

Щоб ні шум, ні теревені претенденток не вивели мене з рівноваги, я без зайвих церемоній активувала завісу тиші — мій персональний кокон спокою й зосередженості. І з цією тишею в серці я прямувала до одного екрану. Того самого, який притягував мов магніт і водночас стискав серце — відео з Ейфелевою вежею.

На голограмі вежа мерехтіла в ніжному присмерку, її ажурні лінії вловлювали останні промені сонця, ніби таємно перемовлялися з небом. Камера ковзала вуличками Парижа, зупиняючись на закоханих парах: юна індуска в обіймах блондина в беретці, темношкіра дівчина в сарі, яка сміялася з чогось, притулившись до партнера в кіпі… Різні мови, різні обличчя — однаково щасливі. І все це — під тією самою вежею, що колись була і моїм тлом для поцілунків.

Я поринула в ті спогади з головою — мов у ванну з теплим ароматом троянд і гірчинкою минулого. Я вже навіть не просто згадувала — я проживала. Відчувала, як рука у руці стискається міцніше. Як очі блимають від легкого вітру. Як на мить завмирає час…

І саме в цей момент мій простір — мій безпечний, мов кристал, кокон — здригнувся. Хтось спробував у нього проникнути. Хтось… не простий.

Я повільно розвернулася.

І побачила його.

Високий, мов зліплений з мармуру. Постава, наче вояк або танцівник. А очі… ті очі були кольору холодного озера під ранковим туманом. Вони ввібрали в себе всі шторми — і тишу після них.

Мій розум, ще хвилину тому захоплений Парижем, тепер зупинився, як годинник у магнітному полі.

— Вибачте, — його голос прозвучав оксамитом у моїй завісі тиші, мов щось занадто тепле, щоби ігнорувати. — Але я не зміг не підійти… Вираз вашого обличчя… він проситься на полотно. Або, принаймні, на мій екран. Це такий собі фрагмент, пазл, що випав із тієї картини.