Розділ 38.

Я йшла ва-банк, брехня була відчайдушною, але впевненою. Бо саме так треба брехати, коли поруч інкуб, що втрачає контроль.

— Запитайте будь-кого із співробітників. Мій статус нареченої — давно не таємниця. Просто ви, можливо, трохи відстали від новин.

— Робити мені більше нема чого, — буркнув він, але в голосі було не переконання, а образа. — Про одне лиш прошу: зв’яжись із королевою й поясни ситуацію. Не хочу, щоб ані ти, ані я мали з цього проблеми.

— Звісно, — кивнула я чемно, так, ніби він щойно попросив передати сіль, а не перекроїти дипломатичну прірву.

Він розвернувся на п’яті, як образа втілена у королівському оксамиті, й гримнув дверима так, наче сподівався стерти мою впертість звуковою хвилею. З полиці злетіла пляшечка з сушеними мухоморами, мов натяк: "Обережно, психоемоційне поле порушене". Я навіть не кліпнула. Просто зробила вигляд, що все йде за планом.

Просто сказати «зв’яжись із королевою», коли вона — твоя мама… Це як запропонувати домовитися з блискавкою, що вже висить у тебе над головою. Мені ж потрібно було щось більше, ніж натхнення — стратегія, прикриття, і бажано — ще декілька варіантів.

Я звернулася до своїх батьків, як до останнього резерву у великій війні проти палацових інтриг. Вони, звісно, не підвели — миттю організували зустріч із королевою особисто. Я ж тим часом ретельно вивчила свою легенду про вигадані стосунки, узгодила деталі з приятелем, який люб’язно погодився грати роль мого загадкового нареченого. План був чіткий, як формула зникнення маси.

Але коли настав час зустрічі… все пішло не за сценарієм.

Ні сцен, ні гучних реплік, ні розмахування драматичним шлейфом тобі. Натомість — камерна розмова в тиші, де кожне слово звучало, наче крапля у воді, і навіть шелест королівського рукава мав більшу вагу, ніж усі мої заготовлені аргументи.

— Еннв, я знаю, що ти не прийняла запрошення на участь, і так звану причину знаю. Але чому ти не хочеш дати вам шанс? — Королева Еуріка не дорікала, не тиснула. Її голос був м’який, як старе оксамитове крісло, в яке хочеться сісти, але знаєш, що встанеш із зім’ятою совістю. — Він ще ні про кого так довго не думав і не прикладав стільки зусиль.

— Королево Еуріко, він тому й прикладає зусилля, бо так довго не може отримати, — відповіла я спокійно, хоча в душі грала симфонія з флейт сарказму. — Якби отримав — забув би. І, зрештою, про який шанс ми говоримо? Йому потрібна картинка, фасад, краса. А не я, справжня — з експериментами, дослідженнями, та зеленим лисом в ролі компаньйона. Я для нього, як він сам сказав “формальність”. І навіть якщо я з’явлюсь у новому образі, це не змінить мого нутра. Тож як на мене — шанси в нас лише в мріях.

Королева дивилася довго. В її очах було щось тривожне й материнське, як у жінки, яка бачить наперед — і мовчки шкодує.

— Усі твої доводи правильні. Та все ж, дитино, думаю, ти помиляєшся, — сказала вона тихо, ніби нашептала у вікно, аби ті слова не розбили мені серце надто гучно.

— Можливо, я й помиляюсь, — знизала я плечима, — але це моя помилка. І я маю на неї право. Як і на те, щоби не миритися з його гаремом. А він — з моїм трудоголізмом.

Я посміхнулась — лагідно, але впевнено. Попросила вибачення за відвертість і попрощалась, лишаючи королівський палац із відчуттям, що на шахівниці зроблено черговий хід. І хай він був не за правилами — зате точно мій.

Наступні тижні пройшли майже спокійно, але ілюзія спокою трималася недовго.

Потім почалося справжнє неподобство. Дворова преса, палацові чутки, кафедральні пліткарки — усі як одна лише й говорили про одне: відбір наречених. Їх захоплення трохи заважало, а іноді й добряче бісило, тому я вдалася до старого доброго конструкта тиші. Ніхто не доводить тебе до роздратування, якщо ти взагалі не чуєш їхніх голосів — ось такий ось лайфхак.

Я жила собі щасливою маленькою тишею, поки одного вечора Еммі не проломила цю гармонію лобом допитливості:

— Енн, ти бачила, що одна з фавориток на тебе схожа? Він, здається, не може викинути з голови ту саму зустріч.

— Еммі, чесно — я навіть не знаю, про кого ти говориш. Я не слідкую і не слухаю про всю цю балаганну метушню.

Вона примружилася, як кіт, що вловив запах прихованої риби.

— Невже ти зовсім втратила до нього зацікавленість? Ні крапельки? Ні шмата душі не здригається?

— Ну, чому ж… трішечки зачіпає, — зітхнула я, роблячи вигляд, що обережно міряю щось у пробірці. — Керівник, кохання дитинства, скоро одружиться і стане королем. А ми будемо вже не просто під патронатом принца, а цілої монархії.

— Ти говориш, як нудна лаборантша! — вигукнула Еммі з неприхованим обуренням, наче я образила її особисто.

Я пирхнула і ледь не вилила розчин із сміху:

— Нікому не кажи, але я і є нудна лаборантша.

Еммі витримала драматичну паузу — а потім засміялася разом зі мною, так щиро, що навіть мій конструкт тиші заіскрився від емоцій. Схоже, з нудьгою у нас сьогодні не склалося.

Тим часом мої дослідження про гравітацію нарешті перетворилися на запрошення — цілком офіційне, із печатками, символами іншого світу й легким ароматом наукового визнання. Лабораторія за межами нашого виміру, куди звертаються лише вчені з бездоганною репутацією та щіпкою божевілля в очах, захотіла подивитися на мої конструкти зникнення маси. І я, звісно, не могла відмовити.

Домовившись із наставником, що мій від'їзд не спричинить глобальних катастроф (ну, крім однієї особистої у вигляді Шкоди, якого я залишила під наглядом Лео), я зібрала речі та вирушила туди, де не говорили про принців, гареми й фавориток. Там, де гравітація — це не метафора почуттів, а реальна сила, яку можна виміряти, змінити й навіть подати на сніданок у вигляді діаграми.

Світ, куди я прибула, був дивовижним — неонові рослини, що росли догори дриґом, архітектура, яка порушувала всі земні уявлення про симетрію, і науковці, що вітали мене мовчазними, але щирими кивками. Їх більше цікавили мої формули, ніж моя зачіска. Я вперше за довгий час почувалася не персонажем пліток, а повноцінною частиною великої гри розуму.