Розділ 37.

Емоції в мені вирували, мов чайник, що ось-ось зірве кришку. Тож я набрала Еммі, запропонувала влаштувати вечірню зустріч у мене вдома — обговорити новини, попліткувати, поплакати й посміятись. А потім, майже не думаючи, запросила й Лео — для балансу енергій, як казали наші вчителі в перший курс алхімії.
Шкода сьогодні зустрічав не тільки мене — а й моїх гостей. І хоч скільки я його не просила, щоб не стовбичив на порозі, він вперто стояв там, як скульптура, наче оберіг. Урешті привів обох у вітальню, мов придворний церемоніймейстер.
— О-о-о, Енн, — протягнула Еммі, зачаровано вдивляючись у стіл, де звабливо парували тарти, канапки з грибними паштетами і карамелізовані фрукти— Звідки стільки смаколиків?
Вона вже тягнула руку до тарталетки з ванільно-фіалковим кремом.
— Щось замовила, щось — власноруч чаклувала, — усміхнулась я, змахнувши крихту з краю серветки.
— Та невже? — підняла брови Еммі й підозріло прищурилась. — Не можу повірити, що ти проміняла лабораторію на каструлі. Що, Енн, хтось з’явився? Нарешті знайшла хлопця?
Звісно ж, ця фраза, вистрілена як стріла Купідона з гумором у ролі наконечника, влучила просто в мій трудоголітичний центр.
— Та ні, — я зітхнула драматично. — Просто захотілось чогось… людського. Дружнього. Теплого. Без спіритичних грибів, гравітаційних розрахунків і… — я ледь не додала "принців із чарівними очима", але вчасно замовкла й підсунула їй тарілку з тартом. — Їж і мовчи. Добре, що я не з образливих, — Еммі хитнула головою, жуючи щось хрумке, — але, слухай, будь пильна. Шкода дуже вразливий. Будеш виходити — перевір взуття.
Я підморгнула й засміялася, вдячна долі за таких друзів. Початок вечора вже обіцяв бути чудовим.
Я почала з новин про Айрі — трохи з трепетом, трохи з тугою, але тепло. Друзі сприйняли новину значно спокійніше, ніж я. Вони, видно, вже звикли до таких поворотів долі. Все ж таки, хто давно плаває у водах цього всесвіту, того й хвилею не зіб’є.
Потім, з віддихом, перейшла до розповіді про наполегливий, мов одержимий пошук принца.
— Він упертий, ти ж сама знаєш, — зітхнула Еммі, наливаючи собі ще чаю з лавандою. — Він шукатиме, поки не знайде. Або поки не згорить від цікавості.
— Знайде, коли мені вже буде за сорок, — з іронією відповіла я, склавши руки на грудях, — а йому вже буде не до мене. Поруч товпитимуться молоді, з блиском у очах і стратегією в голові.
— Як завжди, оптимістка, — хмикнула вона, скоса глянувши на Лео, який мовчки відпивав із келиха. Нарешті він, ніби вирішивши, що момент настав, повільно мовив:
— Кажуть, скоро починається офіційний підбір нареченої для принца. Король планує скласти повноваження й передати трон Редоноту.
— О, це ж прекрасна новина! — вигукнула я театрально, — Принц нарешті переключиться на нові обличчя, а моє лабораторне повітря очиститься від зайвих вібрацій і присутності надмірно зацікавлених принців. — Хоча, — додала я з грайливою серйозністю, — я ж досліджую феномен інкубів. — Я замовкла на декілька секунд, обдумуючи ситуацію. — Значить, просто знайду нового об'єкта для спостережень.
Обидва втупилися в мене, мов у казан, що раптом заговорив.
— Ти ж казала, що працюєш над гравітаційним полем? — підозріло витягнув брови Лео.
— А що, одне інше виключає? — відповіла я з невинним виглядом. — Але досить про роботу. Краще розкажіть, що нового у вас, у знайомих, у світі нормальних людей, які ще вміють ходити на вечірки, на побачення.
Далі вечір перетворився на симфонію сміху, спогадів, підколів і старих історій, які щоразу звучали свіжо. А фінальним акордом став вибух сміху — моя рекомендація таки спрацювала: підступний Шкода все ж вирішив помститися… і злегка понівечив взуття Еммі.
Ідеальний фінал для ідеально сімейного вечора.
   Я ще чаклувала над останньою формулою в конструкті зникнення маси — робота була така тонка, що, здавалось, ще мить, і сама розчинюся в повітрі разом з експериментом. І саме в цю сакральну мить, без стуку й без натяку на манери, до кабінету ввалився принц у всій своїй аристократичній величі.
— Енніета, — промовив він, розтягуючи моє ім’я, ніби пробував його на смак. — Моя матінка, а за сумісництвом твоя королева, наказала передати запрошення. Ти маєш узяти участь у відборі наречених.
У мене смикнулося око. І не метафорично — буквально. Воно вирішило висловити весь спектр моїх емоцій одним нервовим конвульсивним виступом.
— Подякуй Її Величності, але я пас. Не маю ані найменшого бажання змагатися за серце чоловіка, який полює на жінок, як біолог на метеликів.
Він і далі тримав той блискучий трикутник, мов якусь священну реліквію.
— У тебе немає вибору. Відмова королеві — це... ну, майже як підписати собі вирок. Та й, зрештою, — він знизав плечима і додав із поблажливою зневагою — це ж формальність.
Його останні слова були сказані так, ніби я — пилюка, яку він погодився перенести крізь відбір лише з дипломатичної ввічливості. На щастя, я не була імпульсивною дівчинкою, яка лупить закляттями всіх, хто не догодив їй тоном. Я вдихнула. Повільно. Потім ще раз. І порахувала. До п’ятнадцяти. Це вже клінічна доза терпіння.
І тоді, з майже святенною спокійністю, мов я читаю лекцію в академії для першокурсників, відповіла:
— Звісно, для вас багато що — формальність, — вимовила я з тією льодяною ввічливістю, якою заведено відправляти надокучливих принців у пекло, але з етикетом. — Але причина моєї відмови доволі проста — я заручена з іншим чоловіком. І, королева знає про це. Просто… не вважала за потрібне згадати.
Я простягнула руку, взяла той трикутник, наче перевіряла підробку на блиск, зітхнула, переконалася, що він безіменний — тож масовка, а не особисте запрошення — і повернула принцу назад.
— Вручіть його комусь зі своїх симпатичних шанувальниць. У вас таких вистачає. 
Його щелепа напружилась. А очі спалахнули — оте класичне полум’я гордості, в яке обов’язково занурюється кожен чоловік, коли щось іде не за сценарієм.
— Щось я за весь цей час жодного чоловіка поряд із тобою не помітив.
— Принце, невже ви спостерігали за моїм особистим життям? — я вдала щиру здивованість і легенько нахилила голову набік. — І коли ж ви встигали? У вас же список справ більший за мапу імперії.