Розділ 36.

Щоб не викликати підозри, настав час з’явитися моєму чарівному помічнику Ерну. Тож у перерву на обід я активувала конструкт, залишила лабораторію й неквапом попрямувала до столової. Взяла бокс із їжею  й рушила в бік живої тиші під деревами. На свіжому повітрі навіть грибні котлети здаються гастрономічним вибухом.
Але, звісно, ця геніальна ідея виявилася не унікальною — під кроною біля струмка вже сидів принц. Він зосереджено щось писав у свій елегантний, обгорнутий шкірою щоденник, ніби список таємних бажань молоденьких фей. Я кивнула, чемно привіталась і відійшла на пристойну відстань, сховалась за завісою тиші й сіла, щоб насолодитись обідом у компанії себе та пташок.
Але щойно я піднесла перший шматочок до рота — в мій простір постукали.
— Ерне, друже, я до тебе приєднаюся. Давно не бачилися.
"Ох, ну звісно ж", — прошепотіла я собі, — "куди ж вас дівати, друже…". Але вголос тільки мовчки запросила рухом руки, зняла завісу й усміхнулась.
— Добридень, принце. Не став вам заважати у вашій такій глибоко зосередженій роботі?
— Я доповнював список місць, де не діє магія… і де, за збігом, полюбляють збиратися молоді дівчата, — відповів він невинно, але в очах блиснула та сама іскра — небезпечна, як запашка в складі еліксиру.
Я хмикнула. "Треба ж. Надважливий реєстр. Гарем не поновиться сам собою".
Та вголос лише з ледь грайливою усмішкою мовила:
— Шукаєте красунь із природною чарівністю? Без додавання магічних консервантів?
Він, не відриваючи погляду від свого багатостраждального списку, мовив спокійно, майже буденно:
— Шукаю одну особу, яка дозволила собі обдурити принца.
Мені аж шматок застряг у горлі. 
— І ви гадаєте, — промовила я, вдаючи незворушність і злегка похитуючи виделкою в повітрі, — що після такого вона буде ходити по вечірках? — Краєм ока я помітила, як серед назв у його списку мерехтять місця з красномовними назвами на кшталт «Пелюсткова Лава», «Танець Небес». — Та вона ж не безстрашна… І не безсмертна.
Він глянув на мене з виразом, ніби я щойно розповіла йому легенду про світ, де всі ходять догори дригом і спілкуються химерними знаками.
— Ерне, ти справжній друг, — сказав він, наче захоплено, — мені навіть така сторона ситуації не прийшла в голову.
І тут я зрозуміла, що вже пізно. Чесно, якби мій язик міг, він би сам подав у відставку й покинув цю трапезу, не чекаючи на десерт.
— А можна… особисте питання? — прокашлялася я, ховаючи очі в чашці смузі. — Навіщо ви її шукаєте, та ще й особисто? Хіба це не справа якогось, ну… відповідного відділу?
Принц опустив свій список, ніби саме я стала там новим пунктом.
— Ох, Ерне, — зітхнув він з тією самою щирістю, з якою кажуть «десерт не входить у вартість», — вона не йде мені з голови. Її краса… і головне — те відчуття, що виникло в мені, коли я був поруч із нею.
Ого! Відчуття? Я ледве не підвисла. Чути від нього про почуття — це було як знайти гітару в борщі.
— Ви вже вибачте, Принце, але… ви її шукаєте через її красу чи через… брехню?
— Я хочу її собі, — промовив він тихо, з тією впевненістю, якою зазвичай просять цукор до кави. — Хочу володіти такою красою. А за брехню… в мене є методи покарання. — Він підморгнув мені з ухмилкою, яку, мабуть, викладають у підручниках з еротичної дипломатії.
Фух. Жарко стало.
— Та якщо вона така гарна, — пожартувала я, ховаючи легкий внутрішній трем, — то чому б просто не накласти ілюзію на одну з ваших… ну… наложниць? І насолоджуватись?
Він підвів голову, поглянув у небо. Задумливо. По-філософськи. Майже як сова в капелюсі.
— Пробував, — зітхнув. — Але… те відчуття не з’явилося.
Його погляд ковзнув до мене.
— Ерне, а як ти гадаєш, де я повинен її шукати?
О ні. Ні-ні-ні. Ну не можна задавати такі питання. Не тоді, коли я п’ю смузі. Але було вже пізно. Я пирхнула — і вишнево-молочний фонтан вирвався в світ, обравши за мішень принца. Певно, то була найщасливіша крапля в історії напоїв.
Я на секунду знітилась, а потім з гідністю чаклунки примінила конструкт очищення одягу. Принц — мокрий, але мовчазний. Поважний. Хоча в очах жеврів вогник насолоди від неочікуваного душу.
— Вибачте, Принце… — буркнула я, зберігаючи рештки гідності. — Просто… питання до мене було дещо неочікуване. Хоча б якісь відомості про неї у вас є? — я вирішила зробити вигляд, що ми обидва забули про фруктову атаку. — З ким була, куди пішла? Ну, ім’я врешті-решт?
— Ім’я вона назвала неправдиве. Сто відсотків. Уже перевірено, — зітхнув він. — А з ким була — невідомо. Опитали всіх, хто бачив. Запам’ятали красу дівчини — та ніхто не згадав, хто був поруч.
Ох, грибна богине, дякую за хаос!
Ця інформація зігріла мене краще за чай з ромом. Виявляється, мене ніхто не пов'язав з Єммі, студентами Академії — все зникло в загальному гаморі натовпу. Він шукав обличчя серед відблисків пам’яті, але картина була розмита. 
— Гм… так, інформації у вас, як у склянці після бенкету, — я втягнула повітря крізь зуби. — Ближче до нуля. Не знаю, чим вам допомогти, принце Реде. Дуже вже широкий рівень припущень. І цей… обман. Можливо, вона вже була чиєюсь нареченою?
Слова я кинула навмання, як м’ятний листок у чай, — з надією, що зіб’ю його з пантелику або, бодай, внесу легку дезорієнтацію в його надмірно романтизовану рішучість.
Але принц лише зітхнув і відповів з тим самим спокоєм, із яким алхімік підсипає порошок у вибухову суміш:
— І така думка приходила. Але всі наречені перевірені.
Ого. Я ледь не підняла брови на потилицю. Масштаб пошуку мене вразив. Він що, всі світи пройшов по списку? 
Я клацнула щелепами, як шухлядою, що закрилася надто гучно, і подумки видала собі наказ: Мовчати. Мовчати й не задавати більше жодних питань. Бо з таким темпом я або здам себе з потрохами, або сама закохаюсь у власну ілюзію.
Час згортати цю пасторальну драму.
— Вибачте, Принце, але, здається, на цьому мої ідеї щодо пошуків вичерпалися. — Я підвелася, струшуючи з колін уявну пилюку. — Та й пора повертатися в лабораторію. Мені ще збиратись у дорогу.
Він підвівся разом зі мною, простягнув руку для рукостискання. Міцно, але делікатно — як у того, хто звик контролювати навіть найпалкіші бажання.
— Дякую. Був радий зустрічі. Ти все одно допоміг.
Я вклала руку в його долоню, відчувши короткий спалах напруги. Може, це його чутливість, а може, моя вина.
— Завжди радий, — мовила я й усміхнулася з тією загадковістю, яку добре тренувала перед дзеркалом.
А потім, не озираючись, рушила геть — до реальності, грибів і досліджень.