Розділ 35.

Я забрала свого рудого пустуна до себе, хоч він і був більше схожий на химеру, ніж на звичайного лиса. Батьки вже неодноразово нарікали, що він сумував — за мною, за лісом, за нашими тихими вечорами.

Та варто було нам знову зійтися під одним дахом — і він змінився: виходив зі мною з дому, урочисто проводжав до лабораторії, а потім біг у свій улюблений ліс, де мав, очевидно, свої справи.. Але коли я поверталася, він уже чекав на порозі, як годинниковий механізм, без запізнень і зайвого шуму.

Удома він не влаштовував бешкетів, не крутився під ногами, не вимагав і крихти уваги. Тихенько вмощувався десь поруч та скручувався клубочком і дрімав, як вірний друг або мовчазний науковий асистент. У ньому була та чарівна риса, яку рідко знайдеш у тварин: вміння бути поруч, не заважаючи. Ідеальний домашній улюбленець для магині-грибознавиці — ніяких прохань про їжу, ніякої драми, тільки тиха присутність.

Усі мої колеги знали про нього й жартували, що тепер, мовляв, Енніета втратила будь-який інтерес до чоловіків, бо має такого вірного рудого джентльмена — чемного, мовчазного і з пишним хвостом.

А мені й справді було не до зітхань і романтичних мрій — надто вже захоплювала мене нова робота.

 Я занурилася в дослідження розширення поля гравітації, і це було не просто наукове завдання, а справжній танець з природою — витончений, непередбачуваний і трішечки небезпечний.

Та й гравітація для мене ніколи не була сухою дисципліною з підручника фізики. Ще в тому житті, де я рахувала калорії, ковтала грибні настої замість обіду й марила увагою одного відомого актора, я вже підозрювала: цей світ утримується не лише силою мас, а й тонкими, невидимими нитками — намірами, поглядами, очікуваннями. Є речі, які не мають ваги, але мають непереборне тяжіння. Бо що таке кохання, як не зміщення центру тяжіння? І ось тут… У ході цього проекту мені прийшла думка: здатність інкубів, і зокрема Його Гравітаційної Величності Принца Редонота, притягувати погляди — це також гравітація. Не в традиційному сенсі, звісно. Його присутність не можна було виміряти звичайним маятником або силоміром. Але я, як науковиця з досвідом спостережень не лише за спорами, а й за живими істотами, не могла не помічати ефекту, який він справляв на жінок. Та що там жінки — кімната починала дихати інакше. Атмосфера ставала густішою, як добрий бульйон. А вони — представниці всіх рас, віків і обсягів емоцій — розцвітали в його полі тяжіння, ніби під дією гормонального грибного добрива. 

Та й я… Я, сама, не раз ловила себе на тому, що варто йому з’явитися — і моя концентрація стільки раз тікала в ліс, залишаючи мене сам-на-сам із власними пульсуючими думками, що й годі рахувати.

— Це ж чистісінька гравітація, — бурмотіла я собі під ніс, зосереджуючись на вимірах, але внутрішньо ведучи бій із бажанням не виміряти, а розчесати — або волосся, або його. Залежно від того, в яку фазу циклу ввійшла моя стриманість цього дня. Я саме проводила дослідження, коли Айрі знову вийшла на зв'язок, як завжди — абсолютно непередбачувано. Нарешті її формула спрацювала, і мене перенесло без усіх тих вибухових емоцій, що зазвичай супроводжують такі маніпуляції. А от ліс залишився позаду, зате я опинилася в новому просторі… зі Шкодою.

— Хто це з тобою такий? — запитала Айрі, навіть не привітавшись зі мною. Рука була вже простягнута до мого лиса, наче він — найбільша загадка цього світу, а я — лише його розповідь.

— Привіт, Айрі, — я все ж привіталася, не звертаючи уваги на її зайву цікавість до Шкоди. — Це мій домашній лис. А ти, мабуть, скучила за нашими меншими братами і їх емоціями. Так що навіть не поділилася новинами й одразу переключилася на нього. 

Айрі, трохи збентежена, перестала гладити лиса і підняла на мене погляд.

— Так, справді, скучила за такими маленькими комочками радості, — відповіла вона, а в її очах я прочитала не лише ностальгію, а й тугу. — Мабуть, створю собі фантом ось такого пухнастика, щоб чекав мене вдома.

Я дивилася на неї, і в ту мить мене охопило незрозуміле почуття: щось у її словах було не таким, як зазвичай. Вона могла б намагатися заперечити, але в її очах я побачила відгомін емоцій, яких вона прагнула уникнути. Я розуміла: все, що вона каже, — це лише частина її боротьби із власними відчуттями.

— Ну, добре, — сказала вона, намагаючись не заглиблюватися в зайву емоційність. — Давай краще до основної теми. Я думаю, мене готують до нового перевтілення.

— Тому в тебе ожили емоції?

Я взяла її за плечі, змушуючи подивитися мені в очі.

— Так, Енн, ти правильно відмітила, — вона зітхнула, ніби зважуючи кожне слово,   — і, можливо, це наша остання зустріч.

— Чому? — Я була шокована. — Ти ж знайшла вихід у цьому світі! Значить знайдеш і там.

— На Землі я такої можливості не знайду, — відповіла вона спокійно, наче робила свій останній вибір. В її словах не було ні страху, ні розпачу — тільки твердість.

Сказати, що я була шокована — це нічого не сказати. Мене мов грім вразив з ясного неба. Я стояла, розгублена, ніби забула власне ім’я, й тільки одне запитання прорвалося крізь вологу тишу між нами:

— А чому ти вирішила, що саме туди?

Айрі зустріла мій погляд. Її очі не були порожні — вони були спокійні, як штиль перед зміною вітру. І в цьому спокої було щось невідворотне.

— Енн, я не можу тобі всього розповісти, лише можу відкрити, що у цьому світі ми відчуваємо зміни й розуміємо, що далі, — сказала вона. Просто. Без пафосу. Але ці слова вкарбувалися в мені, як гравіювання на камені.

Мені захотілося втішити її, обійняти міцно й довго, змінити хід подій, наче це лише чернетка, яку ще можна переписати. І я спробувала — по-своєму.

— Тобі сподобається цей досвід, Айрі, — лагідно мовила я. — Там, звичайно, немає такої явної магії… Але там є інша магія — тиха, але не менш сильна. Вона живе в почуттях. У сміху. В обіймах. У здатності варити каву для когось, а не для галочки.