Розділ 34.

— Енн, ти тут розвернулася ще більше, ніж в Академії, — з легкою посмішкою зауважив мій наставник, неквапливо оглядаючи нові приміщення, де кожен куточок дихав працьовитістю та мріями.

— Так, — відповіла я, теж усміхаючись. — Якщо вже мені дозволили облаштувати все за власним задумом, то я й постаралася на славу.

Я саме подавала йому обережно оформлені креслення для нової секції, як у повітрі раптом зрушилась тінь — і в дверях, з властивою йому невимушеною розв'язністю, з’явився принц.

— Енніета завжди знала, що її штат ростиме, — промовив він, виблискуючи очима з прихованим запалом. — Ось, наприклад, я планую мати тут власний кабінет і брати участь у багатьох наших дослідженнях.

На цих словах мене немов хто зачепив струмом. Я відчула, як нервово смикнулося моє око. О, ні! Такого співробітника я б і в базарний день задарма не взяла! Уява миттю намалювала картину: істерики після кожної невдалої ілюзії, ображені погляди через невчасно підібраний реактив... Ні, дякую.

Повільно, з тією гідністю, якою наділяють лише великі мудреці й ті, хто вже багато чого бачив у житті, я підняла на нього погляд. Він відповів мені тим самим невинним виразом обличчя, від якого, я була впевнена, в середньовіччі починалися великі війни.

— Кожна ілюзія — ваша, принце, — з невимушеною граційністю промовила я, ледь схиливши голову у крихітному, майже насмішливому реверансі.

— Ох, принце, та ви не уявляєте, яке щастя вам привалило! — весело мовив наставник, лукаво підморгуючи. — Тепер Енніета не влаштовує таких видовищ із ілюзіями, як колись. Ох і натерпілися ми тоді! У кого нерви міцніші, той і вижив...

Принц не сміявся. Його погляд був серйозний і важкий, мов буря, що зависла перед зливою. Він дивився так, ніби намагався силою волі змусити мене відвернутися. Але ні — я лишень відповіла йому найневиннішою з усмішок, мов кішка, що щойно вкрала вершки.

— Та в неї й досі... — повільно, з прихованим жаром вимовив принц, — свої стосунки з ілюзіями. Правда ж, Енні?

Я не дала себе загнати в пастку. З тією ж бездоганною чемністю, що межувала з нахабністю, озвалася:

— Принце Редоноте, сподіваюся, ви також офіційно затвердите збільшення фінансування лабораторії. Бо якщо ні, доведеться прописувати окремим рядком утримання гарему при ній. Промовивши це найсолодшим тоном, я обірвала наш палкий погляд і легко, мов лісова мавка, поскакала до інших відвідувачів, залишаючи його переварювати мої слова.

Гостей того дня було стільки, що до вечора я вже й забула, як виглядає спокій. Проте були плюси: Редонота я більше не бачила.

Чи то я вправно уникала його погляду, чи, може, й сам принц волів триматися осторонь, аби не спокуситися й не втілити своїх погроз у життя. Адже йому, як нащадку стародавнього роду, не гоже мститися відкрито. Ні-ні, відкрито — нізащо. Але зачинені двері й відсутність свідків... О, тоді вже можна і розгорнути весь спектр емоцій.

Я, звісно, не збиралася ставати легкою здобиччю в цій невидимій війні нервів. Тож заходилася укріплювати свої позиції з розмахом полководця: з того дня я не залишалася сама ні на мить. Мої вірні помічники, мов невидимі лицарі, постійно тримали вартову біля мене.

І ось картина: щойно двері прочинялися і на порозі з'являлася знайома постать із вогнем у погляді — кабінет миттю перетворювався на ринок під час великого ярмарку. Розмови, папери, зітхання, стукіт пер, шелест мантій — усе змішувалося в один гомін, в якому губилися навіть найбільші амбіції.

Я бачила його. Бачила, як кожен м'яз на його обличчі волав про невимовлені слова. Його погляд шукав мій. Його руки, здавалось, несвідомо стискалися в кулаки від безсилля.

А я... я тільки легенько всміхалася, мов квітка, що тішиться літньому дощу. Безжальна у своїй ніжності, невловима у своїй делікатній обороні.

Хочеш поговорити, принце? О, ласкаво просимо — шукай дорогу крізь цей натовп!

А доки що — моє серце, моя воля й мої думки залишалися вільними.

Минуло кілька днів у цій безперервній битві поглядів, маневрів і мовчазних дуелей.

Я вже розслабилася, повірила, що оборону виставлено міцно, що навіть вітер не проскочить між мною і моїми вірними супутниками.

Але Редонот виявився стратегом не гіршим за будь-якого генерала на полі бою.

Одного вечора, я, як завжди, рушила в архівний зал — маленьку затишну комірчину, де ми зберігали старі записи досліджень.

Я ввійшла туди впевнено, не озираючись — помічники лишилися в лабораторії, допрацьовували протоколи.

І тільки зачинила за собою двері, тільки витягла потрібний сувій, як повітря раптом напружилося, стало важким, мов перед грозою.

— О, нарешті... Сам на сам, без натовпу, без перешкод, — пролунав позаду оксамитовий голос, у якому вібрували мстиві нотки перемоги.

Я різко обернулася — і зустріла його погляд. Редонот стояв, спершись плечем об стіну, з тією розслабленою впевненістю мисливця, що нарешті загнав дичину в пастку.

— Ви мене переслідуєте, ваша високосте? — запитала я з тією самою солодкою невинністю, що так легко збивала його з пантелику.

— Я? Ні, лише надолужую втрачені можливості, — з лукавою усмішкою відповів він, роблячи крок уперед.

Мені довелося відступити. Архів був тісний, віконце маленьке, стіни мовчазні, а втекти — нікуди.

— Енніета, — вимовив він моє ім’я так, наче воно було закляттям. — Ти занадто довго змусила мене чекати, щоб задати просте питання. — Чому твоє ставлення до мене таке… інше? Не таке, як у всієї жіночої половини цього галактичного павільйону? Відкрий секрет.

 В моєму погляді жевріло щось середнє між іронією й роздратуванням 

— Ах, то ви помітили? Ну що ж, мушу визнати — я такий собі феномен.

— Феномен? — він перепитав, не стримавши подиву.

— Ага, лабораторне диво. Так що, не ви один отримали від мене "інше" ставлення — всі представники вашої раси. Я провела дослідження, систематизувала спостереження, все задокументовано — є протокол під кодовою назвою «ЕФ-1».