Розділ 33.

Я вже прямувала назад до батьківського дому, коли мої вуха впіймали несподіваний шум. Галас, сміх, перелякані вигуки... Він линув із частини замку, де зазвичай мешкали наложниці. Підійшовши ближче, я відразу відчула: тут не обійшлося без магії. В повітрі тремтіла енергія ілюзії, немов невидимі струни бриніли під пальцями невидимого арфіста.
Я ледве стримала сміх, коли почула уривки обурених і схвильованих розмов:
— Ні, ви тільки уявіть! — вигукувала одна з дівчат, захлинаючись емоціями. — Вона... вона схопила мене й почала цілувати! З таким запалом, що я на мить справді втратила голову! Поцілунок був точнісінько такий, як у Нього... Але ж це була дівчина!
Вона гарячково змахнула пасмо волосся з обличчя, а потім міцно стиснула руку подруги поруч:
— Я ледве вирвалася! — зітхнула вона з надривом. — І все завдяки тобі, дорогенька, — додала вже тихіше, червоніючи від хвилювання. — Якби не ти, я б не знала, чим би це все 
— Ой лишенько! — залепетіла третя, з острахом озираючись. — Сподіваюся, вона не новенька з нашого гарему... бо тоді нам усім біда!
Я прикрила губи долонею, стримуючи сміх, що прагнув вирватися на волю.
Ох, Редоноте, ну й пустун ти... Створити ілюзію і навідатися до гарему — це навіть для тебе занадто! 
Я ще трохи постояла, підслуховуючи веселу метушню, а потім рушила геть. Але не пройшла й кількох кроків, як врізалася у когось, мов у теплу стіну.
— Що, весело тобі? — пролунало знайоме голосом, тільки більш дзвінким і жіночним. — Ти знала про дію конструкта?
Я підняла погляд і мало не захлинулась сміхом. Переді мною стояла висока, струнка дівчина, настільки досконало зліплена, що її врода могла б затьмарити саму богиню весни. Чіткі риси обличчя, глибокі чорні очі, які пронизували наскрізь, як стріли, і тонка, але владна постава. Упізнати в ній принца було майже неможливо — лише легкий вигин губ, той самий насмішкуватий жест у куточках вуст, видавав його.
А ще — іскри гніву в погляді.
— Звісно, що знала, — розвела я руками, зовсім не знітившись. — Але тільки щодо впливу лабораторного гриба. А ось реакція природного зразка для нас — така ж загадка, як і для вас. Експеримент, ваше високосте!
Я не могла стримати широку посмішку: сцена була настільки комічною, що будь-який суворий протокол миттєво розсипався б на друзки.
Він, точніше вона — у своїй нинішній подобі — кипів злістю, яку тільки дивом втримував у рамках пристойності. Напевно, вже уявляв собі тисячу і однин спосіб, як відплатити мені за цю ганьбу.
— Тепер ідеш зі мною, — кинув він, приховуючи голосне шипіння під тонким шаром ввічливості. — Поясниш дівчатам, що це я — принц!
— Ні, — відповіла я солодко, роблячи крок убік. — Ідіть самі, ваша величносте. Використайте зворотний конструкт — і voilà, проблема вирішена.
Я почала обходити його, насолоджуючись моментом, як раптом відчула, як він схопив мене за лікоть і нахилився так близько, що я побачила відблиски в його очах — не гніву, а радше виклику.
— Енні, — його голос був хрипким і оксамитовим водночас, — ти за це ще відповіси, кри-хіт-ко...
Залишивши ці слова на вітрі, він відпустив мою руку і з гордо піднятою головою попрямував до збуреного натовпу дівчат.
А я... я застосувала завісу тиші і дзвінко до схочу насміялася, спостерігаючи, як цей пишний карнавал життя розгортається перед моїми очима.
Мститися? Та ну, це ж принц Редонат. Емоції втихнуть — і все забудеться.
Ну... майже забудеться.
Решту дня я провела вдома з мамою, готуючи нашу улюблену страву — ту, яку ми з Еммі завжди готували разом. Атмосфера була затишною, і я відчувала, як спокій проникає в кожну клітинку мого тіла. Однак перед від'їздом принц несподівано завітав, занісши протокол. Мовчки, лише з незвичною напруженістю в погляді, який стріляв у мене в присутності батьків. Він, очевидно, вирішив триматися на відстані, але я відчула, як цей погляд повзав по мені, немов намагаючись зчитати якусь таємницю.
Вже в лабораторії ми з Еммі ретельно звірили всі протоколи, занурившись у кожен дрібний момент. Похибки були очевидні, але ще важливіше було те, як ці результати могли вплинути на наступні експерименти. Ми провели розбір, відзначаючи всі нестиковки і моменти, де магія гриба, здавалося, виходила з-під контролю.
Я вирушила до Лео в ліс, несучи в серці рішучість і надію перевірити мамине припущення. Мені належало пройти повний цикл — бути поруч із грибами від першої миті їхнього народження до зрілості, спостерігати за кожним їхнім подихом, а тоді забрати їх для нових, ретельних досліджень.
Час, немов легкий подих весняного вітру, промайнув непомітно. Мені було напрочуд затишно поруч із Лео та його невеликою, але надзвичайно щирою командою. Їхня маленька лабораторія, захована у серці лісу, стала для мене тимчасовим притулком і світом, де не існувало нічого зайвого. Тут, серед шурхоту листя і ніжного аромату землі, я могла повністю віддатися роботі — лише я, тиша й магія природи.
Вже на місці я провела кілька перших експериментів — і моє серце радісно затремтіло: похибки зникли. Відкриття було ясним, як світанкове небо після бурі. Мамині слова виявилися правдою — саме моя присутність, моя невидима нитка єднання з міцелієм впливала на результати досліджень.
Це розуміння змінило все. Я більше не могла працювати в Академії, як раніше. Вона залишалася моїм духовним домом, куди я повертатимусь, але серце мого проекту, його нова душа, мусила перебратися сюди — у ліси, до Лео. Саме тут, де кожен порух повітря був наповнений справжньою, первісною магією, мала продовжитись моя праця.
Обговорення результатів і прийняття рішення про зміну дислокації проєкту пройшли напрочуд швидко — ніби все в світі вже давно чекало саме цього кроку. Мої помічники, а за ними й увесь штат лабораторії, зібрали речі та рушили новим шляхом, у глибини лісу, де тепер мала зародитися нова епоха наших досліджень.
Місце для нової лабораторії розширили з такою турботою, наче плекаючи сад майбутніх відкриттів: нові приміщення виростали між деревами, вбираючи в себе дух землі та шелест вітру. Все було майже готове — залишалося тільки дочекатися офіційного затвердження: на горизонті вимальовувалося відвідування членів Колегії магів і, звісно ж... Принца.