Розділ 32.

Я ще кілька хвилин стояла нерухомо в коридорі, мовчки дивлячись у прочинені двері, за якими тільки-но зник принц.

Повітря навколо все ще було наповнене його присутністю — наче він залишив тут невидиму примару свого тепла, своєї... ніжності?

Ні, ні, ні! — я струснула головою, мовби це могло прогнати непрохані думки. Але метелики у животі й не думали здаватися. Вони танцювали з новою силою, виспівуючи свою запальну пісню на всіх нотах моєї душі.

— Ох, Енніета, у що ти знову вирішила вляпатися... — прошепотіла я собі, нервово пригладжуючи пасмо волосся.

Та серце, зрадницьке, співало свою окрему симфонію — з нотами надії, зацікавленості й тієї небезпечної солодкості, яку я намагалася заборонити.

Від думок моїх мене швидко відволік Шкода. Він не витрачав час на дрібниці, не чекав, поки моя увага повністю переключиться на нього. Ні, він одразу вирішив діяти. Спершу м'яко стрибнув на мої руки, а потім, мов маленький король, усівся на моїй шиї, лягши там, як живий комір. Потім його передні лапи почали м'яко перебирати моє волосся, змінюючи зачіску, наче це його особисте мистецтво. Я знала, що це його спосіб виражати любов і радість від нашої зустрічі.

З ним на шиї я повільно пішла до вітальні, де, нарешті, опустилася в крісло біля вікна.

З вулиці доносився духмяний аромат свіжого вітру й молодої трави, немов сама весна вдихала в будинок своє безтурботне дихання. 

Я лишень сиділа біля вікна, дозволяючи погляду ковзати за обрій, де легкі хмари пливли, наче мрії, що загубили курс.

І, сама не помітивши як, я розчинилася у цій тиші. Мої повіки поволі опустилися, дихання стало глибшим, а серце — спокійним. Сон, ніжний, мов дотик шовкової хустки, обійняв мене. Я задрімала, дозволивши собі впасти у обійми безтурботності, де все було просто: лише вітер, трава і весна.

Я прокинулася від звуку вхідних дверей. Це був тихий, але одразу помітний звук, що розрізав спокій вечора — повернулися батьки. Вечір укутував нас лагідною тишею, немов м’яким пледом, покриваючи кожен куточок дому. Ми зібралися разом, як завжди, в нашому маленькому сімейному колі. Разом сміялися, ділилися новинами, навіть найбільш буденними, і я відчула, як все навколо наповнюється тими найважливішими, рідними звуками і запахами. Така простота була одночасно найбільшим багатством.

Стіни рідної оселі ніби самі схилилися ближче, аби краще чути мою розповідь. Я ділилася з батьками всім: і сумнівами, і маленькими перемогами, і тим вузлом невизначеності, який досі стягував мої думки.

Мама слухала уважно, поклавши руки на коліна, як справжня берегиня родинного вогнища. Її очі, сповнені спокою і мудрості, світилися в напівтемряві лампади. Нарешті вона промовила, просто і несподівано:

— Рідна, а ти ніколи не думала, що причина похибки може бути в тобі самій? Адже ти нерозривно поєднана і з міцелієм, і з самими грибами.

Її слова ніби стали тією відсутньою ланкою в моєму внутрішньому пазлі. Щось клацнуло в моїй свідомості, з’єдналося, замкнуло правильний контур. Справді! Це могло пояснити усе!

— Мамо! — вигукнула я, відчуваючи, як тепло вдячності переповнює груди. — Ти в мене геній!

Не вагаючись ані хвилини, я кинулася обіймати її, вкладаючи у цей порив усе своє щире захоплення і любов. А щоб не образити батька, який за всім цим спостерігав з поблажливою усмішкою, я так само тепло притислася до нього, всміхаючись і шепочучи слова любові.

Того вечора я лягла спати зі світлим відчуттям перемоги. Завдання, що видавалося непосильним, тепер здавалося легким і зрозумілим, як весняне дихання за вікном. 

Зранку, ще коли повітря пахло росою і свіжістю розбуджених трав, я вирушила на прогулянку королівським садом. Стомлена учорашніми емоціями, я шукала спокою серед квітучих алей і шепоту дерев.

Та доля, як завжди, підкидала мені свої несподівані подарунки. За поворотом стежки я побачила королеву у товаристві кількох фрейлін. Її постать, гідна величної картини, випромінювала спокійну впевненість і мудрість, що зазвичай приходить лише з роками та битвами серця

— Еммі... чи Енн? — вона зупинилася, примружуючи очі, ніби намагаючись розгадати загадку, що стояла перед нею.

Я зупинилася, вклонилася і з легким усміхом відповіла:

— Вітаю вас, ваша величносте. Я — Енн.

Королева ще кілька секунд вдивлялася в мене, наче зважуючи щось на невидимих терезах, а тоді, змовницьки нахилившись, прошепотіла:

— І чому ж ти в образі сестри?.. Навіщо приховуєш свою красу?

Я закліпала очима, втративши на мить свою відточену холоднокровність, та швидко оговталася і, зібравши весь свій академічний спокій, промовила:

— Я перш за все — науковець і магиня, ваша величносте, а вже потім... гарна лялька. Долю свою я бачу не в палацовому гаремі, а в лабораторії. Та й образ цей... для мене зручніший. І для інших також.

Королева усміхнулася тією особливою усмішкою жінки, що знає про життя трішки більше, ніж визнає вголос. Вона злегка похитала головою:

— Бідний мій син... Нелегкий шлях йому випав.

І, вдивляючись у далечінь, майже мрійливо додала:

— То це тебе він побачив тоді на вечорі, коли перевернув усі світи догори дригом?..

Я зітхнула, згадавши той непередбачений вечір, той вихор подій, що вмить змінили моє життя.

— Так, ваша величносте, — тихо відповіла я. — У день мого випуску з Академії я опинилася там... випадково. І не знала, що в тому місці магія безсила. Мої амбіції і гордість заборонили мені тоді назвати своє справжнє ім'я. І зараз я прошу вас — не видавайте мене. Ми працюємо над надзвичайно важливим проектом, і моя участь у ньому критично необхідна.

Королева глянула на мене довго, уважно, майже по-материнськи. А тоді лагідно промовила:

— Дитино, я й не мала наміру втручатися у ваші стосунки. Кожен має своє щастя заслужити. Мій син з дитинства мав усе, не докладаючи зусиль. А життя без боротьби — як квітка без аромату.