Розділ 30.

Його погляд опустився. Руки трохи розслабилися.

— Дякую, Ерне, — сказав він щиро. — Ти не уявляєш, який камінь упав з моїх плечей.

— Завжди радий допомогти, — кивнув я, підморгнувши майже невидимо, і жестом пальців знову активував захисну завісу, наче зачиняв куліси після вистави. Повітря навколо затремтіло, як від усмішки, яку ніхто не встиг помітити, й простір знову набув звичної порожнечі. Тиша розчинилась, залишивши по собі тонкий присмак гри.

— Хоча наступного разу, — додала я, м’яко, але з тією двозначною ноткою, яку не сплутаєш з нічим, — рекомендую уникати полів уяви без захисного амулета. Особливо якщо у голові — зайві думки.  — додала я вже з ледь прихованим натяком, наче залишаючи йому інструкцію до самоспостереження з посмішкою на звороті.

Я залишила йому цю фразу, мов загадку, хай обертає її в голові, як монету між пальцями. 

— А зараз, вибачте, мушу йти. Енн чекає на мій доклад, — промовила я зібраним тоном.

— Ерн, я тобі співчуваю, — кинув принц, ніби мимохідь. — Вона така заучка і така правильна, що при одному згадуванні бісить мене.

Що?! Я ледь не злетіла в повітря, мов перегріта колба з еліксиром. Бісить?! Це я, значить, така бісова істота, що викликає в нього роздратування? І це ще він не бачив мене у поганому настрої — я ще була у своїй «лапульній» версії, стерильно ввічлива, наче лабораторний хом’як в окулярах.

У грудях усе стиснулося, мов хто влаштував фаєршоу із закляттями без захисного бар’єру. Я видихнула крізь зуби, щосили стримуючи себе, щоб не відкрити портал гніву й не випустити "маленький подаруночок - чотириденну гикавку щоразу, як він буде згадувати моє ім’я.

У мені ще вирував цілий ураган після нашої невимовної зустрічі. Емоції не встигли осісти, а пальці вже металися по інструментах, формули танцювали перед очима, ніби намагаючись врятуватися від мого настрою. І, звісно ж, перший експеримент не витримав цієї внутрішньої бурі — бабахнуло. Голосно, яскраво й абсолютно недоречно. Добре хоч не з димком та іскрами до Айрі перенесло, а залишило на рідній підлозі лабораторії, між знайомих колб і зляканих міцеліїв.

За хвилину в приміщення влетіли мої помічники — очі в них були з блюдце, рухи — як у театрального оркестру під час фінальної сцени. За ними, мов тінь обов’язку, з’явився і мій наставник. Обличчя в нього було стримане, але у вусі, здається, сіпалась жилка тривоги. Я ж, з усім своїм магічно-дисциплінованим виглядом, запевнила їх, що «все добре», й дуже переконливо попросила не поширювати чутки й нікого не пускати всередину — навіть з благородною цікавістю.

Наслідки я ліквідувала швидко — як добра хазяйка після вибуху на кухні. Лише підлога трохи сивіла в куточку, та один магічний гриб жалюгідно хилив капелюха. Але то все дрібниці.

Я взяла паузу — не на каву, ні, на заспокоєння думок, які, як зрадницькі метелики, металися між розчаруванням, образою та іскрами запалу. Мій земний норов, як завжди, вмів влаштувати внутрішню революцію навіть тоді, коли сама магія вже натискала на гальма. Така вже я — трохи алхімік, трохи вибухівка.

Щойно я знову занурилася в схеми, символи й розрахунки — простір за моєю спиною змінився. Я відчула це навіть до того, як почула голос. Аура. Знайома, вперта, королівськи впевнена. Він не просто з’явився — він увійшов у момент, коли я найменше очікувала, але підсвідомо — найбільше чекала.

Принц. Знову. Як знак питання після складного рівняння. І на мить я не знала — мені перехреститися, чи приготувати новий експеримент…

— Енніета, я хотів би продовжити екскурсію.

Його голос пролунав несподівано, але я не здригнулась — просто занурилася ще глибше в свої записи, наче те, що він щойно сказав, стосувалося когось іншого, можливо — вигаданої мене з паралельного світу.

— Продовжуйте, я не проти. — відповіла рівно, без жодної інтонації, яка б могла натякнути на залученість. — Сьогодні — без мене.

Я навіть не повернулася до нього обличчям. Нехай споглядає мої плечі — емоційна завіса, за якою я вправно ховалася.

— Тоді нехай Ерн проведе мене.

— І без Ерна. — Мої пальці впевнено ковзали пергаментом, фіксуючи щось про реакцію гліцинового міцелію на підвищену температуру. — У нас сьогодні день розписаний похвилинно. Звернітся до інших співробітників лабораторії. Всі вони — чудові фахівці й, що головне, мають значно більше вільного часу.

Я чула, як він… пихтів. Так, саме пихтів. Знаєш, як чайник перед закипанням — коли вода ще терпляча, але вже обурено бурчить на все, що не відповідає її очікуванням. Його его, таке самовпевнене, ще не осягнуло: як це можливо — бути ігнорованим? Та ще й ким? Дівчиною, яка раніше… м’яко кажучи, мала інше ставлення до нього.

Це ламало його реальність. Його космічну, збалансовану систему, де він — центр, а всі інші обертаються навколо в захопленому гіпнозі.

— Енніета, подивись, будь ласка, на мене. — в голосі з’явилося щось, що межувало з уразливістю. — Я тебе чимось образив?

Я обернулася. Повільно, з тим самим контролем, з яким алхімік бере в руки нестабільну речовину. І — посміхнулась. О, та посмішка… Вона була така мила, що могла б викликати карієс у найвитривалішого критика. Я кілька разів закліпала віями, і, опустивши голос до оксамитового томного тембру, прошепотіла, ніби ми в п’єсі про спокуси:

— Ні, Реде. Просто… я маю багато справ.

Він стояв і роздивлявся мене, мов намагався розшифрувати чужу мову. Його горло зрадницьки сіпнулося — він важко ковтнув. Що він там собі надумав, яку сцену написав у своїй голові — мені залишилось тільки здогадуватись. Та я точно знала: його уявлення про мене зламалося.

Він мовчки розвернувся — гордо, але якось надто рівно, як людина, яка щойно програла партію, про яку не знала, що бере в ній участь.

І пішов.

А я повернулася до своїх формул — уже з новим настроєм. Формули були ті ж, але я — вже інша. 

Я відставила колбу і дала собі хвилинний перепочинок. Запах алхімічної смоли все ще тлів у повітрі, але його перебив легкий аромат — можливо, аромат мого ж тріумфу.