Розділ 29.

Принц здригнувся, навіть трохи знітився. Він спробував виглядати стримано, але його лице не змогло приховати внутрішній розлад. Я бачила, як важко йому було прийняти те, що він не міг знайти відповіді, що не міг вписати все в свою звичну картину світу. І він не зміг. Він запнувся.

—Ні, нічого не сталося. — відповів він, з якоюсь непевністю в голосі, не зупиняючись. Голос став дещо слабким, немов втомленим від власної переконаності, і він не знав, чи вірити цьому, чи ні. — А він тобі щось розповідав?

Я відчула, як внутрішні емоції знову почали рухатись, але цього разу я не дозволила собі витекти.

— Розповідав, — промовила я з тією стриманою буденністю, яку доводилося вдягати, мов сукню під дрес-код ситуації. І ніби мимохідь повернулася до справ: колби, міцелій, важливість справи — усе це мало стати моїм щитом, поки душа балансувала між "не впасти" і "не злетіти".

— Що принц, здається, дозволив собі трохи більше, ніж передбачено протоколом етикету, — сказала я майже оксамитово, м’яко, але з тією тонкою гостринкою в інтонації, яка звучить не гірше, ніж добрий удар рапірою по самісінькій гордості. — Фамільярне "Ред", — додала я з ледь помітною, лукавою усмішкою, вкладаючи у ці три літери більше нюансів, ніж він, мабуть, очікував почути. Та усмішка була майже дружньою, майже теплою… Але у ній жила ціла партитура моїх емоцій, ретельно схована між нотами сарказму та гри.

Я чула, як він гучно видихнув — звук, у якому змішались втома, роздуми й легке здивування.

— Ну, він… Розумний хлопчина. — Принц зробив паузу, кинув на мене погляд через плече. — Він, до речі, де?

— У нього добова відпустка. Заслужив. Гарно попрацював останнім часом. — Я схрестила руки на грудях.

— Енні, якщо я вже тут... Може, проведеш мені короткий екскурс? — сказав він із тим самим звичним, трохи легковажним тоном, яким говорять давні знайомі.

— Може... — протягнула я, але потім зупинилась, випросталась і злегка змінила тон. — Принце Редонот, якщо вже ми будемо працювати разом, давайте одразу домовимось: ніяких "Енні". Для вас я — Енніета. Врешті-решт, нам варто показувати гарний приклад іншим співробітникам.

Момент був трохи комічний: його обличчя застигло в такому ступорі, що з нього можна було ліпити гіпсову модель для підручника з невербальної комунікації.

— Вибач, — пробурмотів він. — Все забуваю, що ти вже поважна магиня.

— Вибачаю, бо розумію: у вашому віці такі речі часом трапляються.

Я бачила, як ці слова зачепили його — скули стиснулись, губи перетворились на вузьку лінію. Але він стримався. Мовчки махнув рукою, вказуючи напрямок, і я рушила вперед.

— Гаразд, пішли в святая святих.

Я провела його в експериментальний сектор нашої лабораторії — серце всіх досліджень. Тут простір ніби дихав напругою думки, тонкими вібраціями магічних потоків та запахом свіжо зварених еліксирів. Поки ми йшли між столами, заставленими склянками, стародавніми артефактами й світлими сферами, я розповідала про головні напрями наших досліджень. Його цікавило майже все, і я це цінувала.

— Енніета, — нарешті озвався він, уважно вивчаючи одне з голографічних зображень, — у вас дуже схожа манера подачі інформації з Ерном. Я б навіть сказав — ідентична.

— Це не дивно. — Я ледь усміхнулась. — Він мій помічник. Ми давно працюємо разом... зріднилися, так би мовити.

Принц кивнув, але видно було, що він знову чимось зайнятий подумки.

— Скажи, — сказав він трохи обережніше, — ти дозволиш Ерну завтра трішки затриматись? Мені потрібно з ним поговорити.

Я пильно подивилась йому в очі. У голові вже крутилися думки про завтрашній ранок, про нові припущення, ризики і тонкі зміни, які приносить навіть одна розмова.

— Добре, — нарешті промовила я. — Скажемо так: як старому товаришу — піду назустріч.

Посмішка, яку він кинув мені у відповідь, була коротка і майже вдячна, та я відчула — ми обидвоє чудово усвідомлювали: я щойно зробила крок по тонкій крижині.

Межа між особистим і професійним знову хитнулася. І я не мала жодного бажання перевіряти, наскільки глибокими можуть виявитися тріщини.

— Якщо ви не проти, я змушена завершити нашу невеличку екскурсію, — мовила я, розвертаючись до нього вже напівспиною. — У мене, як завжди, гора справ, які не терплять зволікань.

Я злегка кивнула — офіційно, стримано, і без зайвих емоцій — вирушила назад крізь напівтемний коридор лабораторії. Не поспішала, але й не озиралася.

Двері між нами залишалися формально прочиненими, та насправді — щойно я вийшла за межі його присутності — я зітхнула з полегшенням. Не тому, що мені було страшно. А тому, що в мені заговорила обережність. 

А вже наступного ранку принц чекав перед входом до Академії, нервово стискаючи пальці за спиною. Його постава видавала внутрішню напругу, навіть попри зовнішній спокій. Він звик шукати істину в очах, не в словах — і сьогодні сподівався її знайти.

Я вийшла назустріч без поспіху, з чітко сформованою стратегією цієї розмови. Жодних несподіванок. Жодних відступів. Лише контроль і чіткість.

— Ерне, нам потрібно поговорити, — почав він, обережно.

— Звісно. — Я кивнув. — Дозвольте, я накладу завісу тиші.

Я провела долонею по повітрю, і простір навколо нас ледь здригнувся. У повітрі з’явились нитки срібного серпанку — тонкі, як павутиння у світлі місяця. Вони обвились довкола, змикаючись у невидимий купол, глушачи звуки та відсікаючи сторонні вібрації. Світ став тихим, як у забутій бібліотеці — тут залишилися лише двоє: він і я.

Він не одразу заговорив — збирався з думками, мов з уламків скла.

— Послухай… Я довго думав про нашу останню зустріч. І… не можу пояснити собі, чому вчинив саме так.

Я мовчки слухала, тримаючи обличчя спокійним. У глибині душі — уважність і напруга.

— Вибачте, принце, — відповіла я  рівно, — не зовсім розумію, чому ви маєте щось пояснювати. Ви прийшли — ви пішли. Це ваша справа.