Розділ 28.

Все почалося невинно: Ред підійшов ближче, зосереджено, ніби збирався сказати щось важливе, щось, що давно зріло десь у закутках душі. Та замість слів — дія: несподівано, без слів, він узяв мою руку... і повільно, з якоюсь майже сакральною цнотливістю, поцілував її — просто в центр тильної сторони долоні.

Момент застиг. Світ ніби завис у повітрі між цим дотиком і реакцією.

Я завмерла. Перше, що промайнуло в голові — дія конструкта скінчилась, і він бачить перед собою не Ерна, а Енн. Та варто було глянути на його обличчя — і ця версія одразу випарувалася, як крапля роси на розпеченому камені. Його шок був занадто справжнім. І не очима одними: вся його постать — від ледь хитнувшихся плечей до спроб не дихати — волала про внутрішній землетрус.

Його обличчя мінялося, як небо перед грозою: спершу спалахом рум’янцю, потім — різкою блідістю. Очі широко розплющені, мовби щойно глянув у дзеркало і не впізнав себе. Голова мимоволі хиталася, як у дитини, яка не вірить у почуте.

— Ерн… — видавив із себе, хрипко, ніби це слово само шкрябало горло. І ще до того, як я встигла зреагувати, він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима з такою силою, що шибки у вікнах відлунали обуреним дзижчанням.

Я залишилася стояти, спантеличена, мов після магічного вибуху, що не мав кольору, але мав наслідки. Мій розум, як справний аналітик, миттєво почав вираховувати причини. Перевірила резерв — енергія стабільна. Магічна оболонка ще активна. Зовні я все ще Ерн.

І тоді пазли склались: дія конструкта підходила до завершення. Тобто — фізично перед ним стояв чоловік, але на енергетичному рівні він вже почав відчувати мене — справжню. Жінку.

Ой, лишенько... Я аж зморщилась подумки. Якби хтось зараз проводив лекцію на тему «удар по чоловічому его», цей випадок став би ідеальним ілюстративним матеріалом. Ілюстрацією, де принц, гордий нащадок раси інкубів, славнозвісний ловелас і мисливець на жіночі серця… випадково зізнається в ніжності до чоловіка. Хай і не зовсім чоловіка, але ж він цього не знає.

Не заздрю йому. Хоч визнаю, трохи — потішило.

Аналізуючи ситуацію з принцем і згадуючи всі наші попередні зустрічі, я немов відчула цей момент його повернення. І хоча він завжди любив виставляти акценти і ставити все на свої місця, цього разу виявився справжнім майстром у мистецтві мовчання. Ні в цей день, ні в наступний, він навіть не спробував поговорити. Очевидно, він пережив усі стадії стресу — від заперечення й відчаю до тих підозр, які навіть найбільші дипломати не можуть приховати. Я розуміла: він мав усі підстави для цієї мовчазної боротьби з собою.

Мене цікавило лише одне: на якому ж етапі мовчання він нарешті зламає крихку стіну стриманості і з’явиться переді мною — готовий щось вирішити. 

Та й, зрештою, у мені прокинулася справжня француженка — вольова, легковажна, артистична. І вона шепотіла мені на вушко: «Non, ma chérie, ти не можеш упустити таку драму!»

Тож я ухвалила рішення: наступна наша зустріч відбудеться з ним не в компанії загадкового Ерна, а зі мною — для нього очікуваному образі Енн. І тільки так.

А Ерн?

Ну, нехай буде десь далеко — на якомусь грандіозному, життєво важливому завданні, десь в іншому світі, недосяжний, мов міраж. Ідеальний спосіб звільнити простір для гри. Моєї гри.

Моя натура — трохи мстива, трохи артистична, трохи з присмаком реваншу — прагнула відновити баланс. Повернути гідність тій наївній дівчинці, яку колись так легко ігнорували.

Я не знала, якою буде його реакція. Але я знала напевно: ця сцена буде вартісною. І я її проживу з усією пристрастю, на яку тільки здатна.

Як я і припускала, принц нарешті прибув в Академію з дуже важливою і, здається, невідкладною розмовою. Всі мої колеги, з ким він зустрівся, доки наближався до лабораторії не змогли йому допомогти. Вони навіть поняття не мали, хто такий Ерн. Це не могло не викликати в мене посмішку. Яким же він був розгубленим, немов попав в самий центр загадки, і відповідей на цю головоломку просто не знаходив.

 —Енні, — промовив він майже з усією серйозністю, — якщо ще й ти скажеш, що не знаєш ніякого Ерна, я просто вирішу, що збожеволів!

Я не могла втриматися від невеликого тролінгу, хоча частково це був вимушений крок - я вирішила погратися з ним, погладити його гордість та обережно витягнути відповіді з цієї головоломки.

—По-перше, доброго дня, принце Редонот. — моя інтонація була невимушеною, майже весняною. — А по-друге, вам як краще, я не повинна його знати? Чи повинна?

Він, здається, на мить збентежився, покрутив пальцями, та, зрештою, спробував зберігати свою гідність.

—Енні, звичайно доброго… Він пильно подивився на мене, —не заплутуй мене, просто відповідай.

Я посміхнулася, злегка підморгнувши, перед тим як повернути серйозний вигляд.

—Звичайно, що я знаю свого помічника Ернальда. — я кивнула з виглядом абсолютної переконаності. — А він вам навіщо?

Він застиг на мить, так і не знаючи, як реагувати. Його подив було важко приховати. Ніби той велетенський замок, який я тільки що піддала сумніву одним своїм словом. Схоже, йому знову доведеться збирати шматочки свого розуміння світу, бо цей поворот подій однозначно змінив карту його емоцій.

—Чому тоді про нього ніхто не чув? Він що, якийсь таємний лаборант? — запитав принц, його тон став дещо підозрілим, а погляд зосередженим, немов він спостерігав за несподіваними змінами у своїй власній реальності. Я уявляла, як кожна частина його аристократичного розуму намагається розібратися в цій новій, невідомій йому ситуації, як механізм годинника, що скрипить, коли його точність порушена.

Я не могла не посміхнутися — ці моменти, коли ти володієш інформацією, яку ніхто інший не має, завжди дають таке маленьке, приємне задоволення.

—Ні, не таємний. — сказала я, злегка повернувшись до нього, і додаючи в голос ту саму безтурботну нотку. — Його ніхто й ніколи не називав Ерн. Для всіх він Ернальд. Так чому ви його шукаєте? Щось сталося між вами?