Розділ 27.

Опівдні ми вже повернулися до лабораторії. Сонце м’яко золотило дахи будівель, розсипаючи тепле світло, мов медові нитки на скатертині осіннього ранку. Я вдихнула на повні груди свіже повітря, що пахло травами, каменем і ще чимось невловимо затишним — можливо, це був просто настрій. А можливо, його викликала несподівана, майже крамольна думка: мені було напрочуд комфортно поряд із принцом.

Якщо, звісно, викинути за дужки той малоприємний епізод із минулого. Я навмисне запакувала його в окрему папку свідомості — з гордою етикеткою «це я проаналізую з особливою пристрастю, але не зараз» — і повернулась до того, що відчувала в цю мить.

Бо спілкування з Редом, як не дивно, виявилось дивовижно легким. Він виявився цікавим співрозмовником, тонким жартівником, прямолінійним у найкращому сенсі цього слова, та ще й з тією рідкісною, майже вимерлою рисою — справедливістю.

Я мимоволі почала зважувати — хіба не саме такі якості потрібні майбутньому монарху? Впевненість без агресії, мудрість без зарозумілості, вміння слухати, а не тільки говорити. І хоч його політична фігура набувала в моїх очах більшого обрису, одне «але» не давало мені спокою: з жінками він був іншим. Не гіршим — просто іншим. Поруч із представницями прекрасної статі з нього виривалася назовні його сутність інкуба— флірт, гра, спокуса, іноді — звабливий, іноді — несерйозний. А королівський двір без жінок? Це все одно що бал без музики.

Тож робити остаточні висновки про те, яким він буде правителем — надто зарано. Бо хтозна, чого буде більше в його тронному рішенні: мудрості, яку він демонстрував при чоловічій бесіді, чи химерної гри, яку він так любив у присутності жінок.

Еммі вже чекала на наше традиційне усамітнення, хвилюючись і нетерпляче снуючи по кабінету, мов чайка над хвилями. Хоча вона вже була в курсі всіх подій — Лео встиг проконсультувати її в дусі «експрес-бріфінгу» — але, як і кожна жінка з живою душею, прагнула почути все «з перших вуст». Адже в кожному слові, в кожній інтонації криється більше правди, ніж у сотні чуток.

— Енн, — схилившись до мене, прошепотіла вона з тим змовницьким вогником у голосі, що означав: зараз буде щось соковите, — ти що, зовсім не відчула впливу його харизми?

Я знизала плечима так недбало, як тільки могла:

— Було, звісно, легке естетичне тремтіння… Знаєш, та реакція, коли в душі лунає фортепіанний акорд: краса, голос, отой поставний профіль монарха. Але без отого неконтрольованого, наївного божевілля. На щастя, воно минуло. Хоч, як виявилось, саме воно йому страшенно заважало.

Я вже дозволила собі відпустити біль, що так довго стояла на паузі. Тут, поруч із Еммі, в теплі її присутності, можна було дозволити трохи більше, ніж завжди.

— Ви що, говорили про твою дитячу закоханість? — Еммі витріщилась, мовби я щойно зізналася, що танцюю в повний місяць у полі голяка.

— Уяви собі, говорили, — кивнула я з гіркуватою посмішкою. — Його тон був… болісний. Але не для мене теперішньої. А для тієї, юної, ніжної романтичної дурненької, що вірила у “назавжди” лише через один погляд. Я задерла очі до стелі — сльози були занадто близько, щоби довіряти гравітації. Потім перевела погляд на Еммі, вже більш твердо:

— Я нікому не дозволю ображати її, ту маленьку дівчинку, що десь живе глибоко в мені. І знаєш… принц про це ще пошкодує.

— Енн, що ти вже задумала? — її очі примружились, вуста ледь вигнулися. — Знаю я цей твій погляд… І той тон. Ох, не знаю, кого з вас треба більше попереджати — тебе чи його!

Ми розсміялися одночасно. Її сміх був як полегшення, як солодка приправа до моїх гіркуватих думок. І від її підтримки, такої щирої й теплої, я й сама посміхнулась — нарешті щиро.

Еммі ж не зупинялась. Її погляд став прискіпливим, а тон набув ледь помітної інтриги:

— Але повернімося до головного. Твоя, скажімо так, більш холодна натура — це теж частина твого “конструкта”? Чи, може, просто нова стратегія?

Я відчула, як тоненька нитка зізнання заплуталась мені десь у горлі. Але час для відповідей ще не настав.

— Поки що зарано робити такі висновки, — повільно мовила я, дивлячись у вікно, за яким вечір лагідно обіймав місто. — Щоб дійсно перевірити, довелося б бути поряд з ним без усіх магічних фільтрів і захистів. А до такого експерименту я ще морально не готова. Тож хай поки буде «на паузі». І ні, в протокол я цього не заноситиму.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Справедливо. А коли повертаєшся до Академії?

Я зітхнула з удаваною образою й хитро примружилась.

— Що, набридла вже? Порушую твої накази й статус «Головної»? — пожартувала я, намагаючись змінити настрій.

Еммі закліпала часто очима, майже як пташка, яку спіймали на теплому вітру.

— Та ну тебе… Я просто хвилююсь. Ти не уявляєш, який у мене стрес щоразу, коли ви залишаєтесь удвох. Уява вже давно почала писати свої романи, причому без дозволу автора.

Я посміхнулась і підійшла до неї ближче, лагідно поклавши руки їй на плечі.

— Вибач, це я невдало пожартувала. Справді. Все буде добре. Я поїду вже післязавтра. 

Вона посміхнулась у відповідь, трохи розчулена, трохи все ще стурбована. І в цей момент я знову відчула, як сильно ми пов’язані — не просто як сестри, а як частини одного цілого, що тримається купи, навіть коли світ тріщить по швах.

День перед від’їздом видався не просто насиченим — він був схожий на танець у вирі завдань, термінів і прощальних нотаток. Я мовби пливла крізь рутинну ріку, впевнено, ритмічно, з чітким наміром — завершити все до крапки. Справи передано, результати систематизовано, план дій — розписаний до дрібниць. І, попри напружений ритм, я почувалася вдячною. Колегам — за злагодженість, за мовчазну підтримку, за те, що ніхто не ставив зайвих запитань і не смикав без причини. Здавалося, все йде ідеально.

Я саме дописувала останній пункт у звіті, коли з’явилося те відчуття — ледь вловиме тремтіння в повітрі, мов вітер з іншим наміром, щось невловиме, але дуже знайоме. Стороння присутність. Не просто чиясь — його.