Розділ 26.

Щойно я пройшла достатню відстань і пересвідчилася, що Лео повністю заволодів увагою принца, настав момент змін.

Я різко зупинилася, ще раз оглянулася і застосувала конструкт.

За мить із-за іншої сторони до чоловіків вийшов Ерн.

— Ну що, панове, — я кивнула, поправляючи комір. — Готові до справи?

Принц цікавився всім. І, що дивно, виявився доволі вдячним слухачем, який умів уважно слухати, а не просто чекати своєї черги говорити.

До вечора всі вже мріяли про заслужений відпочинок, коли він раптом запропонував:

— Чоловіча вечеря!

Лео ледь не поперхнувся від сміху. Його очі блищали від ледь стриманих веселих іскорок, але він стримався, лише мовчки ковзнувши по мені багатозначним поглядом.

Я ледве стримала зітхання.

Вибору не було — правила гри вимагали продовження.

Після швидких банних процедур я спустився до столу, де нас чекала приємна, хоч і трохи вимушена трапеза.

На диво, вечеря пройшла у доволі затишній атмосфері. Лео вибачився, пояснивши, що має важливу справу з Еммі, і покинув нас.

А ми залишилися вдвох, продовжуючи вести бесіди на різні теми. 

Та в один момент принц задумався розглядаючи щось на столі, ніби вибудовував у голові якийсь непростий пазл.

— Ерн, — зрештою промовив він, піднімаючи на мене погляд. — Ти ж знаєш Енніету дорослою? В неї все добре?

Я ледь не подавилася чаєм.

— Чому питаєте?

— Вона так холодно мене зустріла сьогодні.

Я зробив паузу, ретельно підбираючи слова.

— Що ви маєте на увазі?

Принц примружився, ніби намагаючись розгледіти більше, ніж дозволяла проста розмова.

Я знизала плечима, напускаючи на себе буденний вираз:

— Енн дуже талановита. Але не гордовита. Вона достатньо відкрита, але стримана.

— Це правда, — принц повільно кивнув, неначе обмірковуючи почуте. — Знаєш, Ерн, — тихо промовив він. — Вона ж з дитинства була в мене закохана. Ти б тільки знав, які речі робила заради мене.

Слухаючи його сповідь, я відчула, як у мені піднімається справжня буря. Внутрішній ураган, що наростав, виривався на свободу, загрожуючи змити всю мою ретельно вибудовану маску спокою.

Я змусила себе зробити глибокий вдих і відповіла рівним голосом:

— Вибачте, принце, але правильно говорити не «з дитинства», а «в дитинстві». А вона, як ви могли помітити, вже давно виросла. До того ж…

Я на мить замовкла, усвідомлюючи, що ось-ось ляпну зайве.

Але було пізно.

— …До того ж, має стосунки, — кинула я, мов мимохідь, хоча сама себе внутрішньо осмикнула:

"Для чого я це бовкнула? Це ж як поцілувати француза й чекати шлюбної пропозиції — наївно і ризиковано!"

Очі принца помітно звузились, одна з брів злетіла догори, мовби хотіла втекти від решти обличчя, яке застигло у виразі, що мені спершу здався здивованим. Але за мить там промайнуло щось інше — відлуння роздратування? Здогад? Питання без відповіді? Та що б це не було, воно згасло так само стрімко, як і з’явилось.

— Я радий за неї, — мовив спокійно, але якось через надто рівний тон вловлювалася ледь помітна колючка. — Ще тоді, зізнаюсь, її закоханість була мені… тягарем. Як п’яте колесо до карети. Тепер принаймні не доведеться остерігатися зайвої емоційності у спілкуванні з нею.

Я змусила себе втриматися від мимовільного стискання щелепи. Слова боліли несподівано, раптово піднімаючи з глибин ті дитячі почуття, про які я давно, здавалося, здула пил. Образа десь заграла всередині — не на нього, а, радше, на ту себе, маленьку дурненьку мрійницю, яка колись дивилась на нього з блиском в очах. Проте час і обставини навчили тримати рівновагу.

Я вкинула усмішку, легку й ніби безтурботну, мов серпанок ранкового туману.

Він тим часом провів пальцями по різьбленому краю столу, якось задумливо, ніби це дерево могло нашептати йому істину, яку він досі шукає.

— Але, з іншого боку… — почав він, майже шепочучи. — Заради мене ще ніхто не робив подібних вчинків.

Я поглянула на нього, намагаючись вловити підтекст, зазирнути між словами, схопити підтвердження того, що мої підозри — не марні. Але в його очах був хаос: відбитки сумнівів, коливань і, можливо, трохи себе самого.

Я злегка зиркнула вбік і озвалась, з тією м’якою, іронічною зухвалістю, яка завжди рятувала в подібних ситуаціях:

— А вони вам потрібні, ті вчинки? Та й, чесно кажучи, впевнений, що ваші наложниці ще й на більше здатні. В прямому і переносному сенсі.

Слова злетіли з моїх вуст легко, але кожне було вивірене, як стріла. Усмішка не сходила з мого обличчя, хоча всередині відчувалося, як усе пульсує від напруги — танець правди, прихованої за шовком сарказму.

Принц тихо розсміявся, відкинувшись на спинку стільця.

— Так, коли жінок більше однієї в одному місці, там чекай інтриг. І, знаєш, інколи таких вчинків, що навіть найгеніальніший стратег не передбачить. У наші чоловічі голови це просто не вміщається.

Я зусиллям волі спробувала відсторонитися від спокусливого болота спогадів, виринути з його в’язкої теплоти й закріпитися у теперішньому моменті, наче якір у штормовому морі. Погляд мій впав на принца — і я почала його аналізувати, мов незнайому хімічну формулу.  Все ж поряд із чоловіками він був інакшим — більш стриманий й розважливий, з чіткими поглядами, твердішим голосом і з більш спокійною, навіть холодною аурою.

За вечерею він не був тим принцом із раси інкубів, що зваблював жінок лише поглядом і зачаровував голосом, мов магічним шепотом, він був простим чоловіком. Без усіх цих королівських манер і блиску, що їх він умів так віртуозно використовувати. Лише серйозний, зосереджений погляд, тихі й зрілі слова, що лунали без зайвого флеру чарівності. Якось непомітно для мене цей образ перевтілився: він був звичайним, але з тим самим внутрішнім полум'ям, яке не потребувало театральних жестів. І хоча ми були в гарному настрої, я все одно відчула, що це не зовсім той принц, який залишав за собою шлейф захоплених поглядів, а більше схожий на людину, яка знайома з тягарем влади та відповідальності.