Розділ 23.

— Ти тільки уяви, що завтра в королівському гаремі буде за переполох! — загиготіла одна з наших подруг, ледве тримаючись на ногах від сміху.

— Скільки там дівчат із таким іменем? — примружився наш спільний друг Доріан, вже дістаючи перо й клаптик пергаменту. — Гадаю, варто зробити ставки.

— Що саме ставимо? — миттєво підхопила тему Еммі, блискаючи очима.

— Кількість Алб, яких завтра офіційно запросять до гарему.

— Ой, та це буде справжня катастрофа, — я вхопилася за голову, уявивши чергу дівчат, що збираються перед палацовими воротами, нічого не розуміючи.

— Ну, ти й дала! — схилився від сміху Доріан, закреслюючи перше число й записуючи нове. — Я ставлю на сім!

— Дурниці, їх буде не менше дванадцяти! — захекано відповіла Еммі, стираючи сльози з очей.

— У будь-якому разі, хтось із них стане принцесою, — додала я драматично, зітхнувши так, наче тільки що власноруч зруйнувала чужу долю.

— І, можливо, ти, якщо він тебе знайде! — підколола мене Еммі, пирхаючи від сміху.

— Не знайде, — твердо відповіла я. — Бо Алба—це міраж.

Та десь глибоко всередині мене вже точилося тривожне передчуття: чи справді я зможу залишитися непомітною для принца, який звик отримувати все, що хоче? 

Наступного дня друзі буквально оселилися в альтанці Академії, оточивши себе горнятками кави, газетами й кристалами новин. Очікуючи на інформацію, вони всі поводилися, як завзяті гравці на біржі—робили ставки, сперечалися, хто ближче до істини, і навіть жартували про колективне пророцтво.

Та коли, нарешті, на світ з’явилися офіційні дані, всі завмерли, а потім вибухнули реготом.

— Одинадцять?! — здавленим голосом видав Лео, значить ніхто не виграв.

Друзі навперебій розповідали мені цю новину, перебиваючи один одного, розмахуючи руками.

Я слухала, та думками вже пливла кудись далеко, вчорашній вечір виринав у пам’яті, ніби розбурхане відлуння.

Еммі, спостерігаючи за моїм ледь помітним замріяним виразом, склала руки на грудях і з хитрою усмішкою примружилася:

— Ну, до речі, ти що думаєш?

Я моргнула, повертаючись до реальності, і злегка знизала плечима.

— Думаю… що принц, мабуть, провів день у солодкому очікуванні, — я всміхнулася, вдоволено сьорбнувши свій напій. — А коли побачив результат—міг або розлютитися, або розсміятися. І щось мені підказує, що він розлютився.

— Тебе це тішить, так? — примружився Лео.

— Ще б пак, — я картинно обпершись на руку. — Нехай знає, що не всі в цьому світі падають йому до ніг.

Та саме в цей момент мене осяяло.

Я застигла, раптом згадавши ще одну деталь, яку раніше не взяла до уваги. Якщо в тому клубі не діяла магія, то… не діяв і мій подавлювач емоцій.

Я глибоко вдихнула й повернулася думками назад, до тієї зустрічі, до кожного швидкоплинного моменту, до всіх своїх відчуттів. І… я не відчувала до нього такого нездорового тяжіння. 

Цей висновок так мене порадував, що я аж відчула, ніби з моїх плечей спала невидима, але відчутна вага. Це було настільки важливо, що я вирішила поділитися новиною з Айрі.

Зв’язок встановився швидко, і ось на іншому кінці з’явився знайомий голос:

— Енн, це справді дивно… Нам би зустрітися, щоб я особисто тебе дослідила.

Я скептично підняла брову, хоч вона цього й не бачила.

— Айрі, ти ж знаєш, зараз не на часі. Я тільки-но вийшла на роботу. Давай трішки все устаткується, і обов’язково прибуду за першим твоїм викликом. Сподіваюся, ти там уже підкоригувала маршрут, і цього разу мене не викине в гущавину лісу.

— Не викине, не викине… — запевнила вона, але надто вже швидко, щоб я повірила. — Але, якщо будеш і надалі такою мухоморихою, перенесу ще далі.

Я закотила очі.

—Айрі, перестань, я ж доросла дівчина, магиня, дослідниця, у мене серйозна робота!

— Так, звісно! — хмикнула вона. — Доросла, серйозна… і тільки-но втекла від принца, назвавшись Албою.

Я стиснула губи, придушуючи усмішку.

— Угу. Утекла. І тепер працюю, як належить.

Айрі хихикнула, але не стала сперечатися Ми ще трохи поговорили про рідних, про останні новини в королівстві, обговорили її нову любовну авантюру, і, нарешті, попрощалися.

   Ми з Еммі вже місяць працювали, як бджілки, кожна у своєму вулику. Вона — у своїй лабораторії, командуючи дослідницькою групою, я — у своїй, заглиблена у вивчення особливостей райдужного гриба. Ми зрідка перетиналися, обмінювалися новинами, іноді тішили одна одну чимось смачненьким, але загалом працювали невпинно, занурені у свої наукові світи.

Та була ще одна річ, що не давала мені спокою.

Окрім основного напряму досліджень, я не втрималася і взялася за вивчення записів із зошита Айрі, того самого, що був позначений, як «на крайній випадок». І, чесно кажучи, мене аж трусило від бажання зрозуміти, що ж там такого надзвичайного, що навіть Айрі, яка взагалі-то не з боязких, вирішила залишити це на потім.

Ну не могла я більше терпіти ці «ПЕКЕЛЬНІ БОРОШНА»!

 Наукова цікавість сиділа в мені, наче вперта скалка, що не просто болить, а ще й нестерпно зудить, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.

І ось, нарешті, я зважилася.

Випробування вирішила провести на собі — зрештою, для мене ж Айрі старалася! Її формула конструкта іллюзії виглядала багатообіцяючою, і я була майже впевнена, що вона не спричинить нічого катастрофічного… ну, принаймні, я дуже на це сподівалася.

Тож, трохи схрестивши пальці і, можливо, навіть прошепотівши парочку заспокійливих слів для власного самонавіювання, я наважилася…

Чесно кажучи, я не мала жодного уявлення, який саме результат очікувався від цього експерименту. Але,світ розділився на три абсолютно різні виміри.

Чоловіки бачили мене представником сильної статі — широкоплечого, впевненого, з мужніми рисами обличчя. Водночас жінки бачили в мені дівчину — тендітну, граційно рухливу, з довгими віями та всіма відповідними формами. А я, попри всі ці метаморфози, бачила себе такою, як завжди.