Розділ 22.

 Закінчення навчання в Академії завжди відзначалося з особливою пишністю. Цей день сприймався не просто як фінальний акорд навчання, а як справжній ритуал переходу у світ дорослих магів. Батьки, викладачі, члени Колегії магів, видатні випускники минулих років—усі з’їжджалися, щоб стати свідками цього знакового моменту.
Ще з самого ранку територія Академії вирувала життям. Галасливі розмови, дзвінкий сміх, повітря, насичене емоціями—очікування чогось грандіозного витало над нами, ніби невидима магічна сфера. У коридорах чулося шурхотіння святкових мантій, а головний двір прикрашали арки з мерехтливих ілюзійних квітів.
На вечір була запланована дискотека, яку організатори голосно рекламували як «новітню, прогресивну, таку, що вразить усіх». Хоча, якщо чесно, такі заяви проголошувалися щороку. Але кому яка різниця? Свято є свято! У повітрі вже бриніли нотки передчуття: змішані коктейлі, шалений ритм музики, відчуття єдності з усіма випускниками—це обіцяло стати незабутньою ніччю.
Але насправді найцікавіше почалося після офіційної частини. Піднятий адреналін, ейфорія та дух спільноти штовхнули багатьох із нас продовжити святкування за межами Академії. У кращих традиціях магічних випускників ми вирушили у мандрівку світами, адже цього року, як і завжди, в гостях у нас були студенти з інших реальностей.
Наша компанія, що складалася з різних рас і магічних спеціальностей, вирішила не розходитися, а влаштувати справжній дружній візит до їхнього світу. Із сяйвом порталів, що відкривали перед нами інші виміри, і серцями, наповненими нетерпінням, ми зробили крок назустріч пригодам.
Мене ніхто не попередив. Чи то вирішили, що ця деталь не має значення, чи, можливо, хтось навмисно промовчав—з'ясовувати було пізно. Факт залишався фактом: місце, куди ми вирушили, мало одну надзвичайно цікаву особливість. Тут не діяла навіть найпростіша магія—ані навіювання, ані ілюзії. Відразу після прибуття відчувалося, як зникає звичний магічний фон, і всі ми залишилися такими, якими були насправді.
Мені вистачило кількох хвилин, щоб помітити ефект цього явища. З облич багатьох дівчат немов би стерлися невидимі, але звичні магічні фільтри краси—дрібні недосконалості, що раніше легко приховувалися, тепер стали помітними. Втім, ця зміна торкнулася не лише дівчат—і хлопці раптом постали перед нами без ледь відчутних магічних поліпшень своєї зовнішності.
Але зі мною сталося щось інше. У той час, як більшість втрачала свої магічні прикраси, я, навпаки, проявилася у своєму істинному вигляді—в такому, який рідко бачили навіть найближчі. Моя срібляста грива сяяла в променях химерних ліхтарів, очі, із незвичайною райдужкою, ловили відблиски світла, а обриси обличчя здавалися ще більш витонченими.
І, звісно, це не залишилося непоміченим. Заворожені погляди, важкі зітхання—здавалося, у цьому місці кожен відчув магію моєї зовнішності навіть без додаткових чар. Від цього мені хотілося хіба що зникнути. Останнє, чого я прагнула цієї ночі—стати центром уваги.
Але все стало ще гірше, коли я помітила його.
Принц Редонот.
Чомусь він теж був тут. Його поява на подібних заходах завжди віщувала проблеми, особливо для тих, хто підпадав під його категорію "цікавих екземплярів". А зараз я—із своїм неприхованим образом—була саме такою.
Моє серце закалатало швидше. Я не знала, чи помітив він мене вже, але розуміла одне: треба було негайно знайти спосіб зникнути.
Я майже всю ніч балансувала на межі двох тактик: або переховувалася в натовпі, ховаючись за спинами інших гостей, або уважно висліджувала, де саме знаходиться принц, щоб триматися якомога далі від його поля зору. Але доля—та ще витівниця. Вона завжди знаходить спосіб, щоб посміятися над тими, хто намагається їй опиратися.
І ось уявіть собі: після всіх моїх обережностей, я буквально зіштовхнулася з ним біля входу до дівочої інтимної кімнати. Ніколи б не подумала, що саме тут—між мереживних дзеркал, ароматних флаконів парфумів і оксамитових диванчиків для відпочинку—відбудеться наш перший справжній контакт.
Я зустріла його погляд лише на мить, але цього вистачило. Його очі враз розширилися, зіниці потемніли й запульсували, немов він тільки-но побачив щось, що миттєво розбудило в ньому первісний інстинкт хижака. Крила носа ледь помітно здригнулися, а щелепа напружилася—він виглядав, як звір, що раптово натрапив на рідкісну здобич і не мав жодного наміру від неї відмовлятися.
Я заклякла. Чомусь перше, що промайнуло в голові,—що він зараз схопить мене, перекине через плече й просто втече геть, не розбираючи дороги.
Але, дякувати долі й жіночій конкуренції, навколо принца завжди вилася юрба дівчат, кожна з яких готова була заради його уваги на все. Цього разу вони врятували мене, самі того не знаючи. Принц навіть не встиг наблизитися до мене, як опинився в облозі охочих розважити його приємною бесідою та гучним кокетством.
Єдине, що йому вдалося,—кинути мені запитання, пробиваючись крізь галасливу юрбу:
— Як твоє ім’я?
Я миттєво зрозуміла, що це момент, коли потрібно рятуватися будь-якими доступними методами. Якщо тут не працює магія, залишається найдавніша зброя людства—брехня.
— Алба, ваша високосте, — солодко усміхнулася я, навмисне не додаючи жодного зайвого слова, щоб не дати йому зачепитися за щось.
А потім, поки дівчата відволікали його своїми перлинними усмішками, оксамитовими голосами й приманливими поглядами, я скористалася моментом. Без жодних зволікань розвернулася й стрімголов втекла—і з-під його уваги, і з цього проклятого клубу.
Зібравши Еммі й наших найближчих друзів, я не стала гаяти ані хвилини—підхопила їх за руки й, не пояснюючи нічого, буквально витягла всіх із клубу. Лише коли ми перетнули магічний поріг Академії й опинилися у відносній безпеці, я, нарешті, перевела подих і розповіла їм, що сталося.
Реакція друзів була… ну, передбачуваною.
— Ти що, серйозно?! — Еммі сплеснула руками. — Ти сказала йому, що тебе звати Алба?
— А що мені було робити? — розвела я руками. — Магія там не діяла, тож я застосувала перевірену тисячоліттями людську хитрість—збрехала й втекла.
Це викликало вибух сміху.