Розділ 19.

Щось у мені, ніби перемкнулося. Це навіть не я керувала власним тілом — моє тіло керувало мною. Я відчула, як долоня сама стискається в жесті, ніби підпорядковуючись якомусь невидимому імпульсу. А наступної миті над закоханою парочкою з гіллястого шатра зірвався зелений дощ.

В’язка, густа, неприємно пахуча жижа вмить зіпсувала всю романтику.

Вона поволі стікала сукнею дівчини, залишаючи на тканині плями, схожі на відбитки жаб’ячих лапок. Вона завмерла на місці, а принц відсахнувся. В очах у нього читалося чисте нерозуміння.

Я теж завмерла.

Потім усвідомила, що, можливо, варто було б утекти ще до того, як він роздивиться, звідки саме прилетіла ця «природна катастрофа».

Не вагаючись, я блискавично пірнула в хащі й кинулася назад. Усе, що залишилося від мене в тому місці — тихий шелест листя і хитре хихотіння вітру.

Увечері я дізналася від мами, що в палаці знову спалахнула конкуренція між дівчатами за увагу принца. Хтось, дуже "випадково", зіпсував розкішну сукню однієї з фавориток — найкращу, між іншим, з усієї її блискучо-викроєної колекції. І тепер дівчата інтригують так, ніби борються не за чоловіка, а за право керувати міжгалактичним парламентом. Я лиш тихо видихнула, вдячна, що моє ім’я не фігурує серед підозрюваних.

Та Еммі було не провести.

Пізно ввечері вона прийшла до мене в ліжко — з подушкою, з підозрою й тим особливим поглядом, яким сестри обмінюються ще з дитинства, коли одна з них точно щось накоїла.

— Ну, зізнавайся, — почала вона, навіть не привітавшись. — Це ти була, правда?

— Що? — я зробила великі невинні очі, ховаючи голову під ковдру.

— Не грай зі мною в "Діву з амнезією", — прошипіла вона, вмощуючись біля мене. — Я знаю цей твій вираз. Той самий, що був, коли ти підсипала мені в какао перцевий екстракт, а потім запевняла, що це "новий пряний тренд від ельфів".

— Гаразд, — я скрутилася клубочком і прошепотіла. — Так, це я. А чого він так на неї витріщався. Принц аж світився від захвату! Я діяла з міркувань безпеки — ще б трохи, і його б засліпило!

— Ахаха! — Еммі затулила рота подушкою, щоб не розбудити палац. — Тобто ти вчинила підривну операцію з міркувань… гігієни зору?

Я тільки змогла кивнути головою і також розсміялася. 

А вже зовсім скоро Шкода знову втнув щось грандіозне.

Цього разу він чкурнув просто у чиїсь покої. Я, звісно ж, не могла залишити його напризволяще — знала, що наслідки можуть бути вкрай непередбачуваними. Зупинилася перед дверима, чемно постукала. Ніхто не відповів.

«Ну, мабуть, нікого нема», — вирішила я й, як справжня авантюристка, обережно ступила всередину.

О, якби я тільки знала, що побачу.

Переді мною постала сцена, яка, можливо, шокувала б тринадцятирічну дівчину, якби ця дівчина не була мною. Я ж то вже знала, що такі «масажі» рідко обмежуються самими лише спа-процедурами.

Але навіть із цим усвідомленням те, що я побачила, застало мене зненацька.

Оголена дівчина схилилася над принцом. Її тіло — мов витворене з опалу, переливалося під м’яким світлом купольного освітлення. Шкіра — не зовсім шкіра, а ніби тонка пелюстка з мерехтливого пилку, що змінює відтінки залежно від кута зору — лілова, срібна, золотава. Волосся спадало м’якими хвилями, мов водорості під прозорим океанічним куполом, а очі... їх було троє. Два — як у всіх, і ще один — третій, закритий, як квітка на ніч, на середині чола.

Вона схилилася над ним, рухаючись із повільною пластикою, що вивертала закони гравітації — так, наче в неї були не м’язи, а рідина під шкірою. Її долоні ковзали його плечима не просто впевнено, а з мудрістю тієї, хто знала мову тіла. Її пальці торкалися не лише м’язів — вони ніби розгладжували його думки, згортали зморшки тривог, і від того принц виглядав не просто розслабленим, а майже розчиненим у присутності цієї істоти.

Погляд — глибокий, вологий, безнадійно ніжний — дивився на нього не як на володаря, а як на того, кого вона вже давно обрала. В її очах не було сорому — лише м’яка сила. Її груди торкалися його грудей, ніби серце інопланетної сутності пробувало навчити його битися в новому ритмі — ритмі, в якому не існувало напруги, лише прийняття, розчинення, повільне забуття.

Я кліпнула.

Ревність у мені спрацювало автоматично. Можливо, вплив спогадів про старий добрий мультфільм про Пінокіо. Можливо, просто бажання додати трохи справедливості у цей світ.

У будь-якому разі, коли величезний павук несподівано спустився прямо їй на збільшений ніс, я зрозуміла — час тікати.

Дівчина заверещала так, що я впевнена — звук долетів аж до грибного лісу.

Поки вона намагалася впоратися і з павуком, і з власним зростаючим носом, я, мов тінь, безшумно вислизнула за двері, залишаючи хаос позаду.

Шкода, як завжди, сидів біля виходу, удаючи, що тут ні до чого.

— Ти — катастрофа, — прошепотіла я, підхоплюючи його на руки.

Він лише хитро вищирився, а в його очах спалахнули лукаві вогники.

Я заріклася більше не шукати Шкоду, знаючи, що він сам повернеться, коли йому заманеться. 

Але в день від'їзду, як на зло, він знову зник. І я, відчуваючи гіркоту від прощання, вирушила до дерева, під яким зазвичай він ховався в листі, щоб поспати.

І ось, я знайшла його. І не лише його, а й  ще одну парочку. Принц сидів  із зав'язаними очима, а дівчина торкалася його різними предметами - її рухи були неквапливими, а обличчя Реда— майже блаженним. Моя реакція виявилася швидшою за мене саму. Я навіть не встигла обдумати свої дії — просто уявила, що серед цих предметів могло бути щось по-справжньому огидне і прошептала заклинання. Та нічого не відбулося, виявилось, що ця дівчина була не такою вже й простою. Вона передбачила можливі втручання й поставила захист від зовнішніх заклинань. Хитро, нічого не скажеш. Та раз не можна вплинути безпосередньо — піду іншим шляхом.

Я зосередилася, склала пальці у відповідну формулу та непомітно прошепотіла заклинання, вкладаючи в нього всю свою уяву. Конструкт внушання прослизнув у свідомість принца, ніби теплий вітер у розчинене вікно. Йому здавалося, що все відбувається природно, але тепер кожен дотик викликав у нього огиду.