Розділ 18.

Місце було тим самим, яким я його пам’ятала — сад, стежка, альтанка. І нікого навколо.
Я зітхнула з полегшенням і, оглядаючись, швидко попрямувала до своєї кімнати.
І тільки я встигла переступити поріг, як…
— А ТИ ДЕ БУЛА?!
Еммі буквально влетіла всередину, її очі горіли цікавістю.
— Тебе шукав Ред! — вона склала руки на грудях. — Весь такий спантеличений… Що знову між вами сталося?!
Я закотила очі.
— Еммі, давай зараз не про нього. В мене є цікавіші новини.
— Ой, тільки не кажи, що ти знайшла ще одного принца!
Я розсміялася.
— Ще краще!
І я почала розповідати.
Все. Від початку до кінця.
Про Айрі, про інший світ, про емоції, яких там не існує, про лабораторію і угоду.
Еммі сиділа, затамувавши подих, її очі ставали все більшими.
— Оце так історія… — вона врешті-решт видихнула.
— Але це ще не все, — я відкрила зошит і простягнула їй.
Вона нахилилася, уважно розглядаючи написане.
— Заклинання?
— Так. І деякі — для тебе.
Вона здивовано глянула на мене.
— Айрі залишила щось для мене?
Я кивнула.
І тільки тоді побачила, як на її очах виступили сльози.
— Вона… вона пам’ятає…
— Еммі, вона вас любить.
Я торкнулася її руки.
— Любить тебе. І батьків. Вона не забула.
Вона закрила очі, її губи затремтіли.
— Це так важливо…
— Так, — я посміхнулася. — Знати, що тебе люблять навіть за межами цього життя.
Еммі видихнула і, витерши очі, знову заглянула в зошит.
— Ну і що тут у нас…
Я спостерігала за нею.
І знаєте що?
Вперше за довгий час вона була настільки поглинута іншими думками, що… зовсім забула про принца.
І знаєте що?
Мені це на диво підходило. 
Я спланувала поїздку в ліс з татом і вмовила перенести її на найближчі дні. На прогулянки не ходила.
А щоб уникнути зайвих розмов, всім сказала, що захопилася вивченням записів Айрі.
Тільки правда була іншою.
Я просто не хотіла зустрічатися з Редом.
Після всього… Мені було ніяково.
Я ввела його в оману. Я його спровокувала. Я проявила… пристрасть.
І хоч ніколи не планувала такого, результат був очевидним — я боялася його реакції.
Але він прийшов сам.
— Енні, привіт.
Я завмерла.
Його голос — спокійний, але напружений.
— Досить ховатися. Я хочу обговорити той випадок.
Я зітхнула.
Ну от і все.
Робити було нічого.
Я повернулася до нього обличчям і, хоч як мені було важко, подивилася йому прямо в очі.
— Давай поговоримо.
Я зробила паузу, а потім видихнула.
— Відразу хочу вибачитися. За ілюзію. Це було… неправильно. Але я навіть уявити не могла, що ти так відреагуєш.
— Та не вже? — він іронічно вигнув брову. — Нібито ти не знала, що Лейс моя фаворитка?
— Цікаво, — я схрестила руки на грудях. — А звідки я повинна була це знати? Якщо за чотири роки це взагалі перший раз, коли я покинула Академію?
Він замовк.
Влучно.
— Це… випадковість. — Я стисла губи. — Все, що сталося, було випадковістю.
— Та не… — він зупинився, зморщивши лоба. — Так це я вже питав.
Я ледь стримала посмішку.
— Я також хотів… вибачитися, потрібно було ще тоді — нарешті сказав він.
Я здивовано підняла брови.
— Знаєш, я був шокований. — Він провів рукою по волоссю. — Ти ж для мене, ніби молодша сестра. Я завжди лише так тебе сприймав.
Він запнувся.
Ось воно що.
— Ну, — він кашлянув. — і ти зовсім не мій типаж.
О, це було боляче.
Його обличчя було трохи розгубленим. Він явно не знав, як пояснити це, для нього ще, маленькій дівчинці.
А мені було незручно.
А ще… Трохи шкода його.
Я посміхнулася.
— Ред, давай забудемо той момент.
Він зіщурився.
— Просто забути?
— Так. Раз — і його не було. Добре?
Він мовчки дивився на мене.
А потім…
— Гаразд.
Розвернувся і пішов.
Навіть не попрощавшись.
Ну і нехай.
Я закрила очі і видихнула.
А на наступний день ми вирушили до лісу. Він зустрів нас тишею та свіжістю після дощу.
Я йшла поруч із татом, вдихаючи п’янкий аромат грибів, моху та стиглих ягід.
Це була не просто прогулянка.
Я виконувала свій обов’язок як магині — я мала приходити в грибний ліс, де росли найцінніші гриби. Поки навчалася в Академії, навідувалася сюди разом із наставником, а тепер могла відвідувати ліс самостійно або з тим, кого сама оберу.
Гриби потребували моєї сили, а я – їхньої.
Ми могли існувати окремо, але для гармонії необхідний особистий контакт.
Я нахилилася, торкаючись долонею вологого ґрунту.
Ліс дихав разом зі мною.
Відчувала, як під землею оживає міцелій, як його ніжні нитки тягнуться до мене, зміцнюючись, наповнюючись енергією.
І тут…
Я почула ледь чутне шурхотіння.
Зупинилася.
Придивилася.
Поміж корінням старого дуба, вкритого смарагдовим мохом, щось ледь помітно заворушилося.
— Що там? — Тато теж помітив, як я завмерла.
Я присіла, обережно розгортаючи листя.
І тоді побачила ЙОГО.
Маленьке, тендітне створіння.
З вигляду — наче лисеня, але не зовсім.
Його шерсть була насиченого зеленого кольору, а пухнастий хвіст…
О, хвіст був справжнім дивом!
Усіянний міцелієм, що сяяв відтінками золотавого, срібного та ніжно-блакитного.
Я простягнула руку, і лисеня зовсім не злякалося.
Навпаки.
Воно з довірою ткнулося носиком у мою долоню і…
Стрибнуло мені на руки!
Я була обрана.
— Енн… — Тато стояв трохи осторонь, мовчки спостерігаючи.
Я підвела на нього очі, розуміючи, що зараз він скаже щось важливе.
— Ти впевнена?
Я погладила м’яке хутро лисеняти.
Воно щільніше притислося до мене, ніби розуміючи кожне слово.
— Так, тату. Він мій. А я його.
Тато пильно вдивлявся в мене, ніби зважуючи все, що відбувалося.
А потім усміхнувся.
Ледь помітно, але щиро.
— Тоді ходімо додому, моя магине зелених лисенят. 
Еммі теж зраділа новому другу, а мама пообіцяла піклуватися про нього, поки ми будемо в Академії. Як би мені не хотілося схитрувати й прихопити з собою цього непосидючого хвостатого бешкетника, та все ж довелося змиритися.
Я назвала його Шкодою — ім’я, що ідеально пасувало до його постійних витівок. Він не міг спокійно всидіти на місці й завжди знаходив спосіб утнути щось епічне. Його невгамовна допитливість невдовзі завела мене у нову халепу.
Шкода рвучко зірвався з місця й помчав у хащі. Я кинулася за ним, продираючись крізь гілки, оповиті мерехтливими нитками міцелію. І от, вибравшись із заростей, раптом опинилася в зовсім незнайомій частині саду. Моє серце тьохнуло, коли я помітила принца.
Ред прогулювався в обіймах однієї з наложниць. Вона млосно йому всміхалася, а він, здається, насолоджувався моментом. Це була не я,чесно.