Розділ 17.

Якщо тут немає ані птахів, ані звірів, то чому? Що їх відлякує? Або… хто?

Від цієї думки по шкірі пробігли мурахи, ну ті, що зазвичай від емоцій. 

Треба було знайти хоч якусь живу істоту.

Я вирішила йти у напрямку сонця — це хоч якийсь орієнтир. Подолавши невелику відстань, я вийшла на край лісу.

І застигла.

Переді мною простягався чужий, незвіданий світ. Я продовжила свій шлях, уважно роздивляючись довкола, намагаючись знайти хоч якийсь орієнтир у цьому загадковому світі.

І раптом—спалах.

Світ перед очима розчинився в осліплюючому білому світлі, змусивши мене мимоволі заплющити очі. Лише на мить. А коли я знову розплющила їх, переді мною стояла дівчинка.

На вигляд—ледь старша за мене.

— Енн? Це ж ти?

Я навіть не встигла нічого сказати, тільки ледь-ледь кивнула.

А думки тим часом вже носилися в голові, мов розбурхана зграя птахів.

Вона знає моє ім’я.

Вона знає, що існує Еммі.

— Вибач, не розрахувала правильно відстань, — невимушено кинула незнайомка, наче просто переставила мене на кілька метрів замість того, щоб телепортувати в невідомий світ.

Я підняла брови.

— Дуже корисна інформація, дякую, — сухо промовила я.

— Ой, справді, треба ж представитися! — вона поспішно виправилася. — Я — Енн.

Я ледь не вдавилася повітрям.

Сказати, що я була шокована—нічого не сказати.

Мені здалося, що світ завмер, а мозок просто відмовився обробляти цю інформацію.

Я — що??

Я навіть не встигла переварити цю нісенітницю, як вона поспіхом додала:

— Точніше, раніше я була Енн. А зараз я — Айрі.

Я закашлялася від несподіванки.

— Це… жарт такий, так?

— Ні, я серйозно. Це я притягнула тебе сюди, щоб познайомитися.

Притягнула?..

Я відчула, як мене пронизав холодний жар, наче хтось щойно перевернув моє уявлення про реальність.

— Почекай. Що? — моє запитання прозвучало майже благально.

— А як ти думала, чому ти тут опинилася?

— Я… думала, що мене відкинуло вибухом, який я вчинила.

Айрі злегка нахилила голову, її очі зацікавлено зблиснули.

— Вибухом? Яким ще вибухом? — вона склала руки на грудях. — О, оце вже цікаво! Я ж бо гадала, що це я тебе сюди перемістила. А виходить, що ти ще й сама допомогла!

— Ну, тут така справа… — я нервово прокашлялася, намагаючись знайти слова, щоб пояснити цю абсурдну ситуацію. — Коротше, я поцілувалася з Редом.

— ЩО?!

— Не роби такі великі очі, будь ласка.

— Але ж…

— Дай я поясню! — я підняла руку, обірвавши її шоковане мовчання. — Це не зовсім я була. Я ж наклала ілюзію.

— А-а-а. Ну, тоді… все одно що?!

Я зітхнула і швидко випалила, поки вона знову не перебила:

— Він був шокований. Ну, спочатку не був. Спочатку було інакше. Я… відчувала його реакцію. Я… це все… Але потім ілюзія спала, і він подивився на мене з такою відразою, що мені просто захотілося зникнути.

Айрі слухала уважно. Занадто уважно.

— І що далі?

— А далі… в мені було забагато емоцій, вони… наче всередині змішалися, запульсували… і…

— БАБАХ?

Я зітхнула.

— Ну, десь так.

Вона мовчки кивала, немов лікар, що ретельно аналізує пацієнта.

— Зрозуміло, — нарешті мовила вона, ніби дійшла до якогось висновку.

— Зрозуміло?

— Ну так. Виходить, у мою формулу потрібно додати ще одну змінну.

— Формулу??

— Твій емоційний стан.

Я завмерла.

— Тобто?..

Айрі знову нахилила голову, її очі хитро зблиснули.

— В той момент ти хотіла зникнути, так?

Я ковтнула.

— Я хотіла провалитися крізь землю.

Вона широко усміхнулася.

— Вітаю. Твоє бажання здійснилося. 

— У якому розумінні? — я звузила очі. — Це що, ад?

Айрі зупинилася, ніби не зрозуміла жарту.

— Ти просто у паралельному світі. Раціональному, беземоційному, науковому.

Мій мозок… відмовлявся сприймати цю інформацію.

— Раціональному? Беземоційному?

Він працював зараз навпаки — ірраціонально. Тому що інакше як пояснити наступне питання, яке зірвалося з моїх вуст?

— А чому тут у лісі не чути співу птахів?

Айрі пильно заглянула мені в очі.

— Тому що вони викликають емоції у людей, а тут це непотрібний елемент.

Я зіщулилася.

— Оце так... Нудненько у вас тут, знаєш?

— Я готова з тобою посперечатися! — усміхнулася Айрі. — У нас тут така робота кипить, такі наукові дослідження, що нудьгувати ніколи.

— Ну, тоді покажи мені щось у цьому світі цікавіше, ніж ліс.

— Звісно. Дай руку.

Я ледь встигла моргнути, як навколо знову спалахнуло світло.

І ось ми в іншому місці.

Переді мною — місто. Велике, височезне, сіре. Безбарвне, ніби мурашник. Будинки — рівні, одноманітні, суворі. Вулиці — без реклам, без малюнків, без життя.

Навколо — ні душі.

— Щось мені це зовсім не подобається…

Айрі завела мене у величезну будівлю.

— Це моя лабораторія.

Вона підійшла до екрану, і той спалахнув, показуючи колосальні масштаби їхніх досліджень. Лабораторії, механізми, дивні капсули, штучні інтелекти, величезні заводи…

Я була вражена.

— Ми розробляємо нові технології для всіх світів, — гордо заявила Айрі.

— Ого… А як ти сюди потрапила?

Вона посміхнулася, і я відчула — зараз буде щось цікаве.

— Ти ж бачила мій записник?

Я кивнула.

— Мені завжди хотілося масштабнішого, але заважала… моя любов до Реда.

Я пирхнула.

— Вічна проблема.

— О, не кажи! — вона театрально зітхнула. — Тому я почала працювати над еліксиром придушення емоцій. І ось… науковці цього світу помітили мене і запропонували угоду. Я погодилася.

Я розсміялася.

— Ну молодець! Вихід знайшла. Супер. Тільки забула, що залишила всі свої емоції в тілі!