Розділ 15.

Ці канікули обіцяли бути незабутніми…
Та не все так сталося, як гадалося…
Батьки зустріли нас з теплом, смаколиками та оберемком настанов, які ми слухали з чемними обличчями, але десь на третій хвилині вже ледве стримували позіхання. Нам повідомили, які частини замку відкриті для прогулянок, підкресливши, що ми вже не діти, а тому повинні дотримуватися вимог етикету. Це означало – ніяких хаотичних забігів коридорами, жодних незапланованих "експедицій" у заборонені зони й, борони Всесвіте, жодних магічних витівок.
На наступний день ми чемно слідували дозволеними маршрутами, прогулюючись тією частиною подвір'я, яка була відкрита для нас. Величні арки відкидали ажурні тіні на вимощені каменем доріжки, а в повітрі витав тонкий аромат садових квітів, змішаний із прохолодним запахом фонтанів. Ми досліджували акуратно підстрижені живоплоти, за якими, можливо, ховалися секрети минулих століть, та роздивлялися статуї, що мовчки несли свою історію в різьблених рисах облич.
Але вже до полудня нас почала душити нудьга. Скільки можна розглядати доглянуті клумби, вдивлятися в ідеально симетричні крони дерев і спостерігати за неквапливою ходою придворних дам, які, здавалося, брали участь у якійсь таємничій грі поглядів і тонких усмішок? Ми обмінялися красномовними поглядами — час було знову шукати пригод.
Еммі зітхнула, витягнула з кишені горішок, що залишився після сніданку, і замислено перекочувала його в пальцях.
– Треба знайти щось цікавіше, – прошепотіла вона змовницьким тоном.
– Я згодна, але що? – я озирнулася, шукаючи натяк на пригоди.
І тут до нас долинув ледь чутний, але жвавий гомін. Ми обмінялися поглядами – це точно не були голоси слуг чи придворних дам. Вони були занадто… веселі? Безтурботні? Живі!
І, звісно ж, як справжні дослідниці, ми негайно попрямували туди.
З кожним кроком звуки ставали виразнішими – легкий сміх, м’яка музика, дзенькіт прикрас і приглушені голоси. Ми опинилися перед аркою, що вела до прихованого куточка саду — тієї самої зони, спеціально облаштованої для наложниць принца. Високі огорожі з живоплоту, переплетені квітучими ліанами, створювали відчуття усамітнення, а в повітрі витав солодкий аромат екзотичних квітів і прянощів.
І варто було нам переступити межу цього простору, як перед нами відкрився зовсім інший світ.
Дівчата, що перебували тут, були найрізноманітнішої, майже неземної краси. Їхні шати були легкими й витонченими, розшитими сріблом, а у волоссі виблискували крихітні камінці, що відбивали світло. Вони спілкувалися між собою, сміялися, плели вінки з дивовижних квітів, а дехто навіть танцював, ніби для власного задоволення.
Коли вони нас побачили, настала пауза.
Очі загорілися подивом, цікавість заіскрилася на обличчях.
Одна з них, висока дівчина з хвилястим темним волоссям і пронизливими очима кольору бурштину, зробила крок до нас, легко поправивши прозору накидку на плечах.
– А ви хто такі? – запитала вона з грайливою усмішкою.
Еммі глянула на мене, мовляв, "ну, і що ми тепер скажемо?"
І ось тут почалося найцікавіше…
На той час ми вже повернулися до нашого звичного вигляду — високі, худорляві, з однаковими сріблястими хвилями волосся, що спадало нижче плечей. Нас було легко сплутати одну з одною, хоча, звісно, як сестри ми завжди бачили між собою мільйон відмінностей.
Дівчата оточили нас, їхні уважні погляди ковзнули по наших постатях, оцінюючи й порівнюючи. Вони почали розпитувати, як ми тут опинилися, і ми без жодних таємниць розповіли, що нас просто задушила нудьга, а гомін заманив, як метеликів на світло.
— А то ви діти сім’ї Де Болет? — перепитала одна з них, роздивляючись нас із цікавістю. — Я чула, що їхні дівчатка навчаються в Академії. То ви зараз на канікулах?
— Так, — зітхнула я. — Ми вже тут третій день маємося. Після життя, що вирувало в Академії, тут так тихо, що ми з сестрою вже хочемо скоріше повернутися назад.
— Ох, як я вас розумію, — відгукнулася одна з дівчат, струшуючи з зап’ястя тонку срібну прикрасу. — Я теж навчалася в Академії, але так і не довчилася.
Ми з Еммі синхронно підняли брови.
— Як так?
Дівчина всміхнулася, та в її очах з’явилася якась тінь, яку важко було не помітити.
— На останніх канікулах перед випуском я вибралася на одну з вечірок, — почала вона, ніби розповідаючи звичайну буденну історію, але її пальці ледь помітно стиснулися в кулак. — І там мене запримітив принц.
Всі інші дівчата в залі мовчки дивилися на неї, але по їхніх обличчях було видно, що ця історія не нова.
— Вже наступного дня мені прийшло офіційне сповіщення про статус наложниці, — завершила вона легким, майже байдужим тоном, але в повітрі все ще відчувалася її нерозказана історія.
Я мовчки кліпнула.
В академічних книгах нам писали про право вибору, про долю, що залежить від власних зусиль, але ось вона — реальність, що змінює життя дівчини лише тому, що хтось впливовий вирішив так.
Я глянула на Еммі й побачила в її очах те саме здивування, що й відчувала сама. І знаєте, саме в ту мить я відчула полегшення, що ми з сестрою ніколи не були класичними красунями. Високі, з гострими рисами, з майже білим, срібним волоссям і блідою шкірою, що виглядала на сонці так, ніби ми щойно вибралися з якогось зачарованого туману. Ми були… незвичні. І як ніколи я раділа цьому.
Ми попросили дозволу приходити в цю частину саду, коли у дівчат будуть години для прогулянок. На щастя, вони радо погодилися. Їм сподобалися наші розповіді, особливо історії про всілякі кумедні ситуації, в які я постійно втрапляла, бо ж магія грибниці іноді мала доволі несподівані побічні ефекти.
Коли Еммі почала розповідати, як я щоразу провалювала іспит з ілюзійної архітектури, вони просто не могли стримати сміху.
— Тобто… ти хотіла створити казковий палац? — перепитала одна з дівчат, все ще намагаючись віддихатися від реготу.
— Ну, щось таке, — буркнула я.
— А натомість у тебе вийшла… що?
— Така собі Гігантська грибна хатинка: її дах, схожий на велетенський капелюшок мухомора, пульсував м’яким світлом, ніби вбирав енергію сутінків. Обтічні стіни, мов стовбур гриба, з ажурними кованими балконами, та високими арковими вікнами, обрамлені різьбленими балюстрадами, що нагадували маєтки Провансу. Вони мерехтіли зсередини, мов крихітні спорові ліхтарики, готові розсіяти світіння у нічне повітря, надаючи всій конструкції відчуття живої, дихаючої форми. — пояснила Еммі, сміючись так, що її плечі тремтіли.
Сад наповнився сміхом.
І знаєте, в той момент ми з Еммі зрозуміли, що зробили правильний вибір, прийшовши сюди. Бо сміх — це теж магія. І хоча ці дівчата були у місці, де, здавалось би, їхня доля була вирішена за них, принаймні зараз вони сміялися щиро.