Розділ 13.

А ще я багато експериментувала. Вогонь пізнання розгорівся в мені яскраво, і я не могла втриматися від спокуси зануритися в кожну магічну дисципліну, яка тільки траплялася на моєму шляху. Алхімія, хоч і була стихією Еммі, приваблювала мене не менше, ніж грибна магія. Я не змогла встояти перед можливістю доторкнутися до таємниць трансмутації, перетворення речовин і створення справжніх еліксирів сили.
Коли я записалася на курс, викладач лише підняв брову, мовляв: "Ще одна допитлива душа, яка швидко втече після першого ж вибуху в котлі?" Але я не втекла. Навпаки, мені все давалося напрочуд легко. Формули й інгредієнти вкладалися в голові у правильний порядок, рухи рук були точними, а мій нюх безпомилково розрізняв найменші відтінки ароматів зілля.
Я засинала щоночі з єдиною думкою—щоб скоріше настав ранок, щоб знову поринути в магію, відчути, як заклинання переплітаються з реальністю, як сила, що раніше здавалася недосяжною, тепер слухняно виблискує на кінчиках пальців. Це було дивовижно, майже незбагненно, враховуючи те, що в тому іншому тілі я була байдужою до навчання, сприймаючи його як нудний обов’язок.
А тепер... Тепер я жила ним.
На третьому році навчання нас нарешті об’єднали в групи, і почалося справжнє магічне безумство. Одним із предметів була Ілюзійна Архітектура—наука про створення ілюзорних світів, обманів та візуальних чарів. Здавалося б, ну що може піти не так? Але якщо додати до цього мою багату уяву, виховану земними реаліями, та ще й з дорослим контекстом… О, в мене стільки було курйозів із цього предмета, що вже ходили легенди. Серйозно, одного разу навіть професор Галарк, похмурий чолов’яга з манерами древнього грифона, якого всі боялися, обмовився в їдальні:
— Ну, сьогодні в нас знову практикум із Енніетою. Готуйтеся, студенти, знову щось "невеличке, рожевеньке й вібруюче".
Я, почувши це, ледь не захлинулася чаєм. Але повернімося до початку цієї історії.
Завдання було просте — створити ілюзію предмета, що відповідав би заданим характеристикам: малий, рожевий, вібруючий. У мене, природньо, в голові виникла єдина відповідність... предмет із земного дорослого світу, який точно підходив під опис.
Ну, я його й створила.
Коли моя ілюзія з’явилася в повітрі, вона не просто висіла, а з веселим гудінням почала кружляти над класом, пікіруючи на студентів, які зі сміхом ухилялися. Я ж просто гордо стояла, поки професор Галарк не нахмурився й не примружив очі.
— Енніета... Що. Це. Таке?
— Ну, як сказано в умові: "невеличке, рожевеньке й вібруюче". Відповідає ж?
Професор зміряв мене довгим поглядом, потім зітхнув і беземоційно видав:
— А тепер поясніть, чому воно літає, женеться за студентами і, здається, сміється?
Я похапцем озирнулася й побачила, що мій ілюзорний "предмет" справді виявився занадто жвавим. Він ганявся за одним із першокурсників, наполегливо намагаючись сісти йому на плече, і при цьому ще видавав звуки, схожі на радісне гудіння.
А потім… потім він почав розмножуватися.
Так, друзі, ілюзія отримала власну магічну енергію й почала створювати свої копії. Уже десяток маленьких, рожевих, вібруючих "штучок" пурхали по аудиторії, мов зачаровані феї. Кінець настав раптово. Один із літаючих об'єктів приземлився прямо на голову старості курсу, який у цей момент пив чай. Чай розплескався, студент скрикнув, професор, мовчки змахнувши рукою, розвіяв усю ілюзію одним рухом.
Клас поринув у тишу.
— Енн, — нарешті озвався Галарк, змірявши мене втомленим поглядом. — Ви тільки-но... створили масову паніку в аудиторії за допомогою невеличкого магічного вібруючого пристрою.
Я кліпнула.
— Але ж... Умови завдання були виконані, професоре.
Він довго на мене дивився, потім потер скроню і сказав:
— Дозвольте я вас одразу запишу в архів Академії як людину, що змусила мене переглянути весь курс із ілюзій...
Із того дня мій проєкт лишився в Академії як "унікальний випадок неконтрольованої ілюзії", а копії того, що я створила, — як демонстраційний матеріал для нових потоків. 
А в наступний раз я примудрилася ще краще. Нам потрібно було створити ілюзію захисного звіра, який би відображав наш внутрішній світ. Ну, всі, звісно, викликали класичні образи: у когось був гордий дракон, у когось — витончена срібляста лисиця, у когось навіть примарний вовк із очима, що світяться.
Я ж, уявивши "захисного звіра", спиралася на свої земні асоціації… і створила гігантського рожевого зайця. Але не просто зайця, а того самого, що стоїть в парку атракціонів і роздає кульки дітям! Мій заєць весело підскакував, махав лапками і заливався заразливим сміхом, від якого суворий професор Галарк трохи не підсковзнувся і мусив схопитися за кафедру.
– Енн, – ледве видихнув він, споглядаючи на мою магічну творчість. – Це твій внутрішній звір?..
– Ну, якби я уявляла його більш бойовим, він, напевно, ще б плювався конфетті, – розвела я руками.
Але ж це було ще не все. Проблема полягала в тому, що ілюзія мала жити своїм життям, поки її не відкличуть. І от, коли я подумала, що все — ось зараз я розвію заклинання, мій рожевий захисник вирішив, що йому дуже хочеться обіймів. І не просто обіймів, а обіймів для всіх.
Спочатку він кинувся на професора, схопив його своїми пухнастими лапами й підкинув у повітря, наче ляльку. Потім підстрибнув до старости групи і з радісним "Ну йди сюди, друже!" затиснув його в таких обіймах, що бідолаха аж посинів.
Зрештою, мій зайчик почав носитися по аудиторії, розкидаючи довкола веселкове конфетті (я жартувала! А він серйозно сприйняв!) і роздаючи всім "дружні" чарівні копняки, після яких студенти літали, наче кульбабки у вітрі.
– ЗУПИНИ ЙОГО! – волав професор Галарк, намагаючись відчистити рожевий пух зі своєї мантії.
Я швидко сконцентрувалася, збираючись розвіяти заклинання, але заєць, здавалося, мав власну волю.
На щастя, один з викладачів, який проходив повз, почув весь цей гармидер і просто клацнув пальцями, розвіявши мою ілюзію.
Аудиторія лежала у хаосі. Студенти обтрушували себе від конфетті, староста досі намагався повернути собі нормальний колір обличчя, а професор… професор з ненавистю витрушував зі своїх рукавів залишки рожевого пуху.
З того дня мої ілюзії перевіряли ДО того, як я втілювала їх у життя. І, здається, хтось тихенько вписав у правила академії заборону на "непередбачувані об’єкти з рожевим забарвленням".