Розділ 12.

Найдивовижнішим було те, що приміщення Академії не мало чітко визначених кордонів. Простір тут змінювався за потребою – стіни могли зникати й виникати, створюючи окремі зони для практик, лабораторії для зіллєваріння чи тренувальні майданчики для магічних дуелей. Двері вели не в коридори, а відкривали портали до різних частин Академії, а іноді – й у зовсім інші виміри, необхідні для конкретного уроку.

– Тут немає традиційних уроків, – пояснила Еммі, поки я намагалася переварити побачене. – Ти сама вибираєш, що хочеш вивчати, і підлаштовуєш розклад під свої здібності. Академія… відчуває кожного учня і спрямовує його туди, де він має бути.

– Відчуває? – перепитала я, намагаючись осягнути цю думку.

– Ага, – кивнула вона. – Ти тут не просто навчаєшся, ти зливаєшся з магією цього місця. Якщо ти не готова до якогось знання – воно тобі просто не відкриється. А якщо готова – то все навколо підлаштується так, щоб ти його отримала.

Я здригнулася від усвідомлення. Це місце було живим. Академія не просто вчила – вона випробовувала, відбирала, оцінювала. 

Навчання захопило мене з головою, немов бурхливий потік, що підхоплює випадкового мандрівника і несе його крізь безліч відкриттів. Академія була не просто місцем лекцій та сухих теорій. Тут кожен учень мав свого наставника—мудрого провідника, який не лише навчав, а й супроводжував нас у подорожах між світами. Ці переноси були не просто мандрівками, а випробуваннями, під час яких ми застосовували свої заклинання в реальних умовах, перевіряючи, чи справді наші ілюзії можуть приховати нас від хижаків, чи змінити ландшафт довкола так, щоб міцелій почувався добре і захищено. 

Я багато дізналася на уроках грибної магії: про їхню структуру, властивості, цикли росту й трансформації. Гриби виявилися не просто рослинами чи отрутою, а цілою філософією життя, яка сплітає своє коріння глибоко в тканину світу. І саме завдяки цьому знанню я нарешті збагнула, що зі мною сталося на Землі.

Гриби – істоти терплячі. Вони не вбивають одразу. Вони чекають. Вони вибирають, де оселитися, де накопичитися, щоб у потрібний момент розкрити свою приховану силу. І моє тіло стало для них ґрунтом. Я несвідомо вирощувала їх у собі, ковтаючи капсулу за капсулою в гонитві за ідеальним відображенням у дзеркалі.

Я зрозуміла: нирки, ось ідеальне місце для них в тілі. Саме там вони оселилися. Саме вони стали місцем накопичення отрути.  Нирки, тихі трудівники мого тіла, не витримали. Вони були моїм полем для вирощування смертельного врожаю.

Усе стало на свої місця. Я заснула тієї ночі, не відчуваючи болю. Лише легка втома, важкість у тілі – і темрява. А гриби завершили свою справу, закривши мої очі назавжди. Це був урок. Жорстокий, але справедливий. 

Записник став для мене не просто підручником чи довідником, а справжнім провідником у світ грибної магії. Він відкривав переді мною таємниці, які не описувалися в жодному офіційному манускрипті, і допомагав удосконалювати вже відомі заклинання. Завдяки йому я експериментувала, шукала нові підходи, ламала стереотипи, а іноді й закони магії. Я розширила свої здібності настільки, що навіть найдосвідченіші маги не завжди могли збагнути, як я це зробила.

Але найбільше досягнення того періоду — це, без сумніву, полог на мої думки. Бо, знаєте, коли у твоїй голові постійно звучить голос сестри, що коментує кожен твій крок, це вже, вибачте, дуже нагадує шизофренію.

Набридло.

— Енн, невже я тобі настільки заважала? — в її голосі вчувалося легке обурення, змішане з образою. — Я ж завжди могла тобі допомогти, підказати щось важливе!

Я зітхнула й схрестила руки на грудях.

— Еммі, твої поради — це справжнє випробування на міцність моєї нервової системи. Вони завжди несвоєчасні, несподівані й такі гучні, що здається, ніби мене окликає розлючений маг-інспектор.

— Ну ти вже перебільшуєш... — пробурмотіла вона, але я не дала їй договорити.

— Ага, перебільшую. Давай згадаємо, як це було. Уяви: я спілкуюся з маестро Шаулі. На хвилиночку — це представник іншої цивілізації, істота високого інтелекту, з глибокими знаннями. І ось я, вся така серйозна, говорю про магічні аномалії, а тут раптом… БАМ! Ти врізаєшся в мої думки зі своїм емоційним «Ой, спитай у нього, чи вони сплять догори ногами!».

Я зітхнула, намагаючись не нервуватися від самого спогаду.

— Еммі, я не просто збилася, я підстрибнула на місці й, щоб остаточно добити ситуацію, ще й гикнула. Уявляєш? Я стою перед маестро, витріщаю на нього очі, а він, певно, думає, що це якийсь новий ритуал вітання.

Сестра тихенько хихикнула, але я була невблаганна.

— Тому, люба моя, дозволь мені хоч трохи пожити без твоєї турботи. Бо якщо так триватиме й далі, я почну боятися навіть власних думок.

Еммі дулася довго — аж цілих дві хвилини. Дві. Цілі. Хвилини. Це, між іншим, був рекорд її терпіння, бо зазвичай вона не витримувала й хвилини без розмов.

— Я все одно залишаюся старшою, — нарешті озвалася вона з гордовитістю в голосі, — тому звертайся, коли буде щось потрібно.

Я лише загадково посміхнулася, підійшла ближче, обійняла її і, нахилившись до самого вушка, тихенько прошепотіла:

— А ось придумаю заклинання, і буду читати твої думки… Особливо ті, що стосуються Лео.

Еммі миттєво зашарілася, ніби її щойно облили яскраво-рожевим зіллям від збентеження. Очі заметушилися, губи стиснулися в тоненьку лінію, а руки зрадницьки заметушилися, ніби намагалися знайти вихід із цієї ситуації.

— Енн! — Її голос був сумішшю паніки й обурення. — Ти тільки батькам нічого не говори, а то ж знаєш їх:

Ми синхронно підхопили:

— «Навчання і тільки навчання повинно бути у ваших світлих головах!»

Після цього ми разом весело пирхнули, прикриваючи роти руками, щоб не розреготатися на весь поверх.

— Ну, ти тільки уяви їхню реакцію, — прошепотіла я, ледве стримуючи сміх. — «Еммі, доню, любовні справи? Не чіпай того хлопця, поки не вивчиш усі томи великої книги магічної історії!»