Розділ 11.

На ранок батьки влаштували нам невелике свято, наповнене теплом, ароматами пряних напоїв і легким передчуттям розлуки. Повітря було насичене пахощами смажених горіхів, кориці та веселої метушні. Ліхтарики, розвішані між деревами, мерехтіли, мов зачаровані світлячки, а пісні, які виконували друзі, здавалися магічними гімнами, що благословляли нас у дорогу.

Еммі уважно розповіла мені про наших гостей – найближче коло друзів, кожен із яких проявляв свою сильну сторону по-своєму: хтось хизувався проявом магії стихій, інший тренував гострий розум, а хтось просто випромінював неймовірне тепло, яке зігрівало навіть у найпохмуріші дні. Вони сміялися, жартували, і хоча я ще не встигла добре пізнати їх, мені здавалося, що я знаю їх усе життя. Їхні жарти сипалися, мов іскри від багаття, їхній сміх зливався з теплим вранішнім повітрям, і я відчувала – у цьому місці мене приймають.

Свято тривало майже до вечора і коли гості розійшлися, нашу кімнату огорнули останні ноти підготовки до від’їзду.

Еммі ще затрималася надворі – прощалася з батьками, а я, втомлена й трохи розгублена, сіла за стіл. Записник лежав переді мною, мов мовчазний вартовий таємниць. Чисті сторінки зяяли білизною, немов навмисно кепкуючи з моєї безпорадності. Я відкрила його, залишивши розгорнутим, і перевела погляд у вікно. Батьки ніжно обіймали Еммі, їхні руки ніби спліталися в непорушний зв’язок любові та відданості. Від цього видовища моє серце стислося.

Біль прийшов несподівано – гарячий, пронизливий, як тонке лезо. Думки полетіли до моїх батьків, до тих, кого я залишила там, по той бік реальності. Як вони пережили мою смерть? Чи світ здається їм тепер порожнім без мого голосу?

Сльози набігли на очі. Одна, друга – і ось уже вони скочуються по щоках, капають на гладку поверхню столу. Я не намагалася їх стримати. Вони текли, змішуючи мій сум із цим світом, проникаючи в нього, ніби сплітаючи два виміри в один.

Коли ж нарешті знайшла сили підвести голову, мої очі відразу зупинилися на записнику.

Я завмерла.

Чорнильні рядки проступали на папері, мовби хтось невидимий виводив їх просто переді мною. Краплі сліз, що розтанцювалися по аркушах, перетворювали білизну сторінок на манускрипт, у якому кожна літера пульсувала древньою магією.

Я розгублено перегорнула сторінку – і там також проявлялися слова. З’являлися формули, хитромудрі схеми, рецепти. Немов би сам записник відчув мою печаль і, прийнявши її як жертву, відкрив свої таємниці.

Очі гарячково бігали по рядках у пошуках знайомих термінів. Ключ, сльози, невидимість… Десь ближче до середини я знайшла те, що шукала.

Енні залишила докладний опис магії невидимості, пояснюючи, як саме приховати написане та як зняти це заклинання. Її манера письма була впевненою, злагодженою, мовби вона писала не для себе, а для мене – немов знала, що я колись відкрию ці сторінки.

Але це було не все.

Я натрапила на ще один запис – заклинання збільшення кількості сліз.

Сльози… Вони й були ключем.

Я торкнулася пальцями слів, відчуваючи, як магія пробігає легким тремтінням по кінчиках пальців. Це був не просто текст – це був живий зв’язок, нитка, яка з’єднувала мене з тим, хто писав ці рядки.

Я читала, і мені здавалося, що крізь ці сторінки я чую голос Енні. Вона знала, що її знання повинні перейти лише в надійні руки. Вона залишила тут більше, ніж просто формули – вона залишила частинку своєї віри в мене.

І тепер цей скарб належав мені.

Еммі повернулася до кімнати, зазирнула всередину – і застигла в дверях, спостерігаючи за мною. Я сиділа, схилившись над записником, ніби зачарована, жадібно ковтаючи кожне слово, намагаючись осягнути приховані в ньому знання. Це був не просто зошит, не просто сторінки з літерами – це була скарбниця, ключ до розуміння цього світу, до виживання в ньому… у тілі Енні.

– О-о-о, погляньте лишень! – вигукнула вона, підступаючи ближче, із запалом у голосі. – Енн, тобі вдалося знайти ключ? Ну яка ж ти розумничка! А ще зовсім недавно розповідала, що нічого не знаєш, нічого не пам’ятаєш, нічого не розумієш. А ось – раз! – і доказ протилежного.

Я лише усміхнулася, не відриваючи погляду від записника.

– Дай-но сюди, – протягнула руку Еммі, скручуючи губи в хитрому виразі. – Ти ж дозволиш його читати? А то мені раніше було зазь, не дозволяли навіть торкнутися.

Її очі блищали азартом, як у дитини, що вперше отримала доступ до таємничої скриньки з магічними артефактами.

Я зітхнула, відриваючи погляд від рівних рядків іронічно чітких записів Енні.

– Звісно, дозволю, – мовила я, не без потішеного акценту на останньому слові. – Але не зараз.

Еммі скривилася, зробила вигляд, ніби глибоко засмучена.

– Ну, ти хоч уявляєш, наскільки це жорстоко – дати людині надію, а потім її відібрати?

Я пирхнула і закрила записник, поплескавши долонею по його твердій обкладинці.

– Спершу складемо книги, манускрипти та решту особистих речей. А потім – спати. Завтра у нас дорога.

Еммі закотила очі, але без заперечень підійшла до шафи, почала витягати з неї сувої та книги, бурмочучи під ніс:

– Завжди так… Ох ці відповідальні дівчата… От чому навіть магія не може виправити цей хронічний перфекціонізм?

Я лише усміхнулася, закотивши рукави й приєднуючись до неї.

Академія мене вразила. Вона зовсім не була схожа на освітні заклади, до яких я звикла у своєму світі. Тут не було традиційних класних кімнат із рядами парт, скрипучих дощок і заповнених підручниками полиць. Уся будівля більше нагадувала древній храм знань – простір, що змінювався відповідно до потреб учнів.

У величезному центральному залі, що скидався на амфітеатр, учні займали свої місця на рівнях різної висоти, створених зі світлого каменю, який, здавалося, м’яко пульсував під їхньою вагою. Вони сиділи або парили в повітрі, спираючись на спеціальні платформи, які реагували на їхню енергетику. Простір навколо кожного учня мерехтів невидимим захистом тиші, завдяки якому вони могли зосереджуватися, не відволікаючись на сторонні звуки.