Розділ 9.

Його золотаво-медові очі зустрілися з моїми, і я майже фізично відчула, як простір між нами наче стиснувся. Ледь помітний кивок.

— Тоді моє бажання таке... — я набрала повітря, і воно здалося густішим за звичайне. — Я хочу, щоб ти одружився зі мною, коли я підросту.

І щойно слова злетіли з моїх вуст, усвідомлення вдарило, мов хвиля холодної води.

"Що я тільки-но сказала?"

Скільки разів потім я намагалася розібрати цей момент по шматочках, скільки не крутила у голові дорогою додому, та так і не змогла збагнути: звідки взялося це бажання? Як воно народилося? Чому я його озвучила так легко, без тіні сумніву? Це справді було моє рішення? Чи, можливо… ні?

Ред засміявся. Легко, дзвінко, майже поблажливо.

— Давай краще загадай щось у більш близькому майбутньому, — промовив він, не прибираючи усмішки.

Його спокійний тон, ніби це була просто гра, вдарив мене сильніше, ніж я очікувала.

Я різко підвелася.

— У мене немає інших бажань, — сказала майже механічно й, навіть не чекаючи його реакції, стрімко покинула кафе.

Прохолодне повітря вдарило в обличчя, різко протверезивши, але замість того, щоб розкласти думки по поличках, воно ще більше їх розбурхало. Серце калатало, на щоках палав рум’янець — чи то від хвилювання, чи то від образи, чи то… від чогось іншого.

Біля входу на мене вже чекали.

— Міс, дозвольте провести вас, — чемно запропонували, вказуючи на карету.

Я так і не розгледіла, чи запряжені там коні — надто вже була поглинута розглядом самого транспорту. Серйозно? В магічному світі – і карети? Та мій скепсис змило легким шоком, коли карета… злетіла.

Плавно, без ривків, наче човен на гладкому озері.

Мій подих поступово вирівнявся, а разом із ним виринули й думки. Я втупилася в місто за вікном, але побачила перед собою зовсім інше.

"Що це було? Як я могла таке запропонувати?"

Та головне питання було інше.

"Як це – у мене немає бажань?"

Та в мене їх ціла коробка! Повна до країв, ще й обмотана жовтою стрічкою!

Але… ці бажання — вони надто особисті. Надто справжні.

Їх я могла довірити лише сестрі. І то лише тому, що вона й без слів їх чула.

А для всіх інших… мовчання було єдиним захистом.

На вулиці мене вже чекала Еммі. Її очі ловили кожен мій рух, у них читалося мовчазне запитання. Я знала, що вона хоче почути про зустріч, розкласти все по поличках, можливо, навіть зробити якісь висновки. Але я сама ще не була до цього готова. Не зараз. Не з нею. Не з кимось із моїх найближчих людей. Принаймні, поки що. Я не знала, чи зможу приховати свої емоції, але розповідати – тим більше не хотіла. А от що про це думає принц – залишалося загадкою.

Еммі пильно подивилася на мене, звужуючи очі, ніби намагаючись прочитати мої думки.

— Як пройшла зустріч? Ти задоволена? – її голос був рівним, але в ньому звучала ледь вловима нотка цікавості.

Я зробила глибокий вдих, а потім випалила:

— В мене до тебе теж є питання. Але давай поговоримо в кімнаті.

Я рушила вперед, відчуваючи, як вона уважно стежить за кожним моїм рухом. Її цікавість була майже відчутною, немов легкий подих вітру, що торкається шкіри.

Лише коли ми опинилися в нашій кімнаті й зачинили за собою двері, я наважилася задати питання, що не полишало мене з моменту зустрічі з Редом.

– Еммі, я нова в цьому світі. Багато речей для мене не мають пояснення. Чому Ред так впливає на мене?

Її губи торкнулася ледь помітна усмішка, кутики вуст піднялися з тією ледь відчутною іронією, яка змусила мене насторожитися.

– Ну, скажімо так… не тільки на тебе.

Щось у її голосі змусило мене напружитися ще більше.

– Мені вже не подобається початок, – пробурмотіла я.

– Він інкуб.

І замовкла.

Я моргнула.

– Ти думаєш, що відкрила мені Америку?

Еммі лише хитнула головою і схрестила руки на грудях.

– Ти не знаєш, хто такі інкуби, правда?

Я повільно похитала головою. Інтуїція підказувала, що все значно складніше, ніж просто слово.

Еммі підійшла ближче, її голос знизився, став глибшим, і коли вона заговорила, мені здалося, що вона відкриває мені якусь древню заборонену істину:

– Інкуби – це згусток сирої, невпинної енергії бажання. Вона струменіє від них, просочується у свідомість і тіло, змушує тебе забути про раціональність, про стриманість, про контроль. Їхній голос – це пастка, але така солодка, що ти сама в неї йдеш. Він не говорить з тобою – він нашіптує без слів, і ти відчуваєш, як усе всередині тремтить від його звучання. А їхній погляд...

Еммі зробила паузу, ніби підбираючи слова, а потім нахилилася ближче.

– Він як тінь дотику. Він обпікає, але не торкається. Ти відчуваєш його шкірою, відчуваєш всередині себе. Вони не чарують – вони проникають глибше. І що гірше, вони не роблять цього навмисно. Це їхня суть.

Мої губи ледь прочинилися, а в грудях щось стиснулося.

– Тобто… це магія?

– Це природа. Вони такі. Але є один нюанс…

Я ковтнула.

– Який?

– Вони полігамні. У них немає поняття «однієї». Їхнє бажання розтікається, як вода. Вони можуть зупинитися, але не тому, що відчувають справжнє кохання. Вони просто можуть захотіти володіти. Але…

Вона видихнула і пильно подивилася мені в очі:

– Вони не вміють кохати.

Останні слова різонули мене, як тонкий ніж по шкірі.

Я різко відступила назад і вперлася спиною в стіну, ніби мені потрібно було щось фізично відчутне, щоб не зірватися в безодню власних думок.

– Це не може бути правдою, – пробурмотіла я.

– Можливо, й так. Але знаєш, що тебе врятує?

Я ледве видихнула:

– Що?

– Їх дуже мало. Дуже. Особливо чоловіків.

Я заплющила очі, змушуючи себе вдихнути глибше.

– А жінки інкуби? – запитала я, намагаючись змінити тему.

Еммі трохи розслабилася, її голос став м’якшим.