Розділ 7.

І от… Сталося! На столі зашевелилося щось особливе. Я побачила, як пелюстки квітки почали формуватися з тонкого шару хрусткого тарта. Але не просто рівні пелюстки, а такі, що мали легкі заглиблення, створюючи природний рельєф, наче пелюстки орхідеї, що розкриваються під першим променем сонця. Потім це диво огорнув м'який, повітряний шар безе, що плавно проявився плямами ягідного крему — фіолетовим, як бризки ожинового соку, з ніжним переходом від відтінків чорниці до вишневого. А серединка квітки? Вона була зроблена з безе, завитого у легку спіраль золотистого кольору, яка нагадувала теплий відтінок ванілі, з нотками пряно-цитрусового присмаку.
Я уявила собі момент, коли суддя обережно торкнеться ложкою середини цієї квітки. Пелюстки, ніби розцвітуть під дощем, ніжно розійдуться, і кольори на безе почнуть змінюватися, залежно від кута зору — від темного шоколаду до сливового, від чорничного до винного. 
А ще я додала один таємний інгредієнт. Його ідею мені підказала сама природа моєї сестри. Він був не явний, не різкий, а хитрий, мов грайливий шепіт на вушко. Насолода від смаку огортала лагідною хвилею, а потім, ніби між іншим, у свідомості спалахували образи…
Ні, не просто абищо, а найпотаємніші любовні втіхи, ті, що могли побачити тільки закохані. Це була їжа, що торкалася душі, змушувала відчувати, жадати, тремтіти від солодкого очікування. Лише один шматочок – і розум малював картини пристрасних обіймів, ніжних дотиків, обіцянок, що зчитуються без слів.
Та найцікавіше було інше: якщо поряд знаходилася кохана людина, вона теж могла бачити ці образи – неочікувані, звабливі, викликаючі рум’янець на щоках. Це був не просто смак, а магія єднання, гра відчуттів, що розкривала приховані бажання двох сердець.
Як же я раділа, що все це вдалося!
Трохи потерши руки, я закинула погляд на готовий шедевр. Ось він! Моя відповідь світу, моя перемога. І про що я подумала в цей момент?  «От би мама побачила, що я тепер можу творити на кухні! Вона б уже ніколи не сміялася, що кухня мене боїться!»
Я настільки була захоплена своєю особистою перемогою в кулінарному випробуванні, що спочатку навіть не звернула уваги на шедеври, створені іншими учасницями. Для мене ця перемога означала значно більше, ніж просто визнання — вона була доказом того, що я здатна на більше, ніж завжди думала.
Судді неквапливо обходили кожен стіл, уважно розглядали витвори, щось занотовували у свої записи, а іноді навіть переглядалися між собою, обговорюючи побачене. Весь цей процес здавався водночас захопливим і напруженим. Коли ж нам дозволили пройтися та оцінити роботи суперниць, я зрозуміла, що це було не просто змагання — це справжнє свято майстерності та уяви.
Мене вражало все. На столах розміщувалися химерні пристрої, витончені предмети побуту, дивовижні артефакти, створені з магією та винахідливістю. Кожна дівчина вклала у свою роботу частинку душі, і це відчувалося. Особливо мене вразила сукня Еммі — елегантна, витончена, вона змінювала фасон і колір відповідно до настрою власниці, а ще мала захисні магічні властивості. Це було не просто гарно, це було геніально!
Я щиро не заздрила суддям, яким довелося вирішувати, чия робота була найкращою. На мою думку, кожна з нас уже була переможницею, і цей конкурс став не стільки боротьбою, скільки проявом творчості, сміливості та унікальності.
Час очікування результатів промайнув непомітно, поки ми з Еммі захоплено обговорювали побачене. Коли суддя нарешті вийшов, аби оголосити результати, тиша впала на галявину, мов оксамитова завіса. Проте головна інтрига лишалася попереду. Як з’ясувалося, вирішальний вердикт мав винести сам король. Саме він залишав за собою право вибору найкращих робіт, і від цього знання серце почало битися ще швидше.
Оголошення результатів розпочалося з п’яти учасниць, які отримали найменшу кількість балів. Дівчата виходили під стримані оплески, отримували свої заохочувальні грамоти й поверталися на свої місця, одні з полегшенням, інші з ледь помітним розчаруванням.
Потім перейшли до найкращих. Імена озвучували повільно, з урочистими паузами, що лише підсилювали напругу. Коли були названі четверо фіналісток, які отримали сертифікати до Академії, і серед них не прозвучало моє ім'я, я лише ледь помітно всміхнулася. Ну, звісно ж. Я вже мала сертифікат, тому й не варто було чекати повторного оголошення.
Я була щаслива, що все вдалося. Нам вдалося. Так, ви правильно зрозуміли — сукня Еммі потрапила до четвірки найкращих. Король особисто наголосив, що її витвір буде переданий у королівську колекцію, і хто знає, можливо, одного дня його одягне сама королева.
В мені прокинулася хвиля гордості. Гордість за цю маленьку, але таку талановиту дівчинку, за її винахідливість, за той вогник, що палахкотів у її очах. Я крадькома поглянула на сестру, бажаючи впіймати її реакцію. Хотіла побачити той момент, коли вона зрозуміє — вона варта більшого, ніж сама про себе думає.
І тоді з’явився він.
Я відчула, як навколо згущується напруга, як усі дівчата затамували подих в унісон, наче вітер раптово вщух перед бурею. Повітря стало густим, важким від захоплення, іскрилося нерозгаданими мріями й таємними бажаннями. Я перевела погляд—і зрозуміла, що причина цього колективного зачарування стояла просто переді мною.
Принц.
Моє серденько затріпотіло, мов крило метелика, тіло пронизав легкий, але беззаперечний електричний імпульс. Це було не свідоме рішення, не логічний вибір—це було щось глибше. Мабуть, саме тіло Енн реагувало на цього юнака, адже Сьюзі точно не захоплювалася подібним типажем. Їй подобалися зовсім інші чоловіки, доросліші, грубіші. Але харизма? О, її в принца було вдосталь.
Він рухався повільно, розслаблено, немов у нього завжди був час. Але в той же момент у кожному його жесті було щось, що натякало: він завжди на крок попереду. Його темне, хвилясте волосся виглядало ідеально скуйовдженим—так, ніби вітер і чужі пальці разом плутали його пасма, залишаючи після себе нотку безтурботної чарівності. Статний, гарний—як для свого віку, він вже володів тією природною граційністю, яка була у крові його раси.
А потім він заговорив.
Його голос… о, це було справжнє чаклунство. Оксамитовий, глибокий, з ледь помітною хрипотою, він змушував забути про все, що було раніше. Одне єдине слово—"Привіт"—і ось уже реальність змінює відтінки. Здавалося, що це не просто буденне вітання, а щось більше. Обіцянка. Таємниця. Виклик.
І найстрашніше—мені хотілося відповісти.