Розділ 6.

Я не бігла й не поспішала, йшла повільно, впевнено, з кожним кроком відчуваючи на собі десятки поглядів.

Захват, здивування, роздратування, заздрість…

Я вбирала все це, немов поживні речовини для міцелію, що ріс у моїй душі.

Мені було байдуже, хто що думає.

Бо цей результат — мій.

На імпровізованій сцені мені простягнули згорнутий у трубочку документ, перев’язаний золотою стрічкою.

— Ми вітаємо тебе, Енніето, і незалежно від результатів наступного етапу вручаємо тобі сертифікат вступу до Магічної Королівської Академії.

Я взяла сертифікат.

Його папір був товстим, приємним на дотик, із витисненим гербом школи — гілками лавра, що перепліталися з блискучими спорами гриба.

Але мені було не до гербів.

Я… шукала очима її.

Де вона?

Що вона відчуває?

Чи рада? Чи горда? Чи… заздрить?

І я знайшла її.

Еммі стояла серед дівчат, її обличчя залишалося серйозним, але очі…

Очі палали гордістю.

У голові спалахнула думка. Чужа, але до болю знайома.

"Навіть не сумнівайся в мені, засранка."

Моя посмішка стала ширшою.

Я дивилася просто на неї, але свою усмішку подарувала всім.

Цей момент — мій.

Але я не була б тут без неї.

Другий етап розпочався велично і водночас тривожно.

Нас запросили до просторої галявини, де у величному колі стояли столи – чисті, білосніжні, готові прийняти на себе нашу магію.

Кожна з нас обрала собі місце, ставши спинами одна до одної. Відчуття було… особливим. Ми не бачили суперниць, не могли підглянути чи порівняти, але знали: навколо — десятки таких самих талановитих, амбітних, готових до бою дівчат.

Голос судді пролунав над галявиною:

— Кожній із вас зараз дістанеться випадкова сфера життя – напрям, у якому вам доведеться створити справжній магічний шедевр.

Я відчула, як завмерло повітря.

— На ваших столах з’являться обов’язкові предмети та інгредієнти. Використати їх – обов’язкова умова.

Промайнула легка хвиля збудження.

— Все інше залежить від вас. Ваша фантазія, ваша майстерність, ваша унікальність.

Високо над галявиною засвітилися сфери – кожна сяяла власним відтінком, випромінюючи сутність тієї чи іншої галузі.

Сфера долі кожної з нас вже визначалася.

— Бали будуть нараховуватися за інноваційність та практичність.

Слова судді зависли у повітрі, а тоді — розпочалося.

Сфери одна за одною падали вниз, осідаючи над нашими столами.

Я затримала подих.

Що ж випаде мені?

Я зрозуміла, що мої думки стали аж занадто гучними, коли всередині голови промайнули земні мовні вибухи.

"Mille crêpes trouées, que le diable emporte cette cuisine!"

("Тисяча дірявих млинців, хай забере диявол цю кухню!")

Кулінарія.

Я дивилася на свою сферу, і всередині вирувала буря емоцій. Та що ж це таке?

Світ явно мав на мене зуб. Спочатку випробування з фізики, тепер – кухня.

Ще й старшенька влізла мені в голову.

"Що то були за слова? Якийсь набір звуків, що я не зрозуміла смислу? Потім поясниш."

— Ага, звісно, ніби я запам’ятала, що там пролетіло крізь мене, — пробурчала я собі під ніс.

На стіл переді мною акуратно виклали інгредієнти: яйця, борошно, кілька видів грибів та набір спецій.

Я глянула на все це і… хотілося видихнути в небо всю свою безпорадність.

Кухня й я? Та ми ніколи не були друзями.

І що вони взагалі очікують від дітей?!

Втім, коли я глянула ліворуч і праворуч… мої претензії до віку швидко випарувалися.

Дівчата вже вправно чаклували над своїми столами, створюючи щось неймовірне:

Вони вправно створювали свої шедеври з інших категорій. 

Я вдихнула глибоко, намагаючись повернути свої думки до реальності, і тоді в голові сплила думка, яка швидко застигла у мене:

Пряний тарт…

Згадала бабусин рецепт. Як вона готувала цей тарт на кожне свято, як ми з братом в дитинстві по черзі підходили до неї і питали, чому саме цей рецепт завжди виходить таким смачним. Вона завжди посміхалася і казала:

— Пряний тарт такий смачний лише за моїм рецептом, бо я додаю трішки чарів. Тільки моя душа знає, як це зробити правильно.

Але ж я, здавалося, не мала ані тих інгредієнтів, ані потрібних умінь. І що ж робити з грибами без цукру?

Мої думки знову стали гучнішими, коли голос сестри знову з'явився в моїй голові, наче була вона поряд.

— Енн, ти можеш використати гриб як хочеш. Просто уяви, який смак хочеш отримати, і потім… створи його.

Я посміхнулася, відчуваючи, як усі переживання розсіюються, залишаючи місце для чогось нового — натхнення.

А далі — магія! Я зосередилася на грибах. Уявила їх смак: теплий, пряний, з нотками кориці, мускатного горіха та шаленої ароматної терпкості. І знову зникла вся невпевненість.

Я почала працювати, змішуючи гриби з іншими інгредієнтами. Моя уява запрацювала на повну: гриби почали змінювати свою текстуру, додаючи до тарта неймовірний смак, який нагадував бабусину страву, тільки з абсолютно новим, незвичайним, таємничим відтінком.

І я вже майже не думала, що у мене немає цукру. Смак був!

Знаєте, як це буває? Починаєш думати про одне, а потім думки раптово понесуть тебе туди, де ти навіть не сподівався опинитися. Ось і я: згадавши бабусин пряний тарт, раптом в голові спливли інші образи. Із дивовижною чіткістю я побачила перед собою яскраві кольори безе, які продавала мадам Де Ламанш в маленькому магазинчику напроти мого дому. Вона завжди пригощала мене ними, і кожен раз, коли я їх смакувала, вони здавалися ще смачнішими, ще більш загадковими.

Стоп. Щось думки мої полетіли далеко, треба зібратися і сконцентруватися на завданні. Я глянула на свої руки, які працювали безупинно, і з подивом усвідомила, що все, про що я думала, вже з'явилося переді мною на столі. Ось він — пряний тарт, як у бабусі, і різнокольорове безе, як у мадам Де Ламанш. Але тепер потрібно усвідомити, як це все поєднати в одному творінні, а ще мені спала на думку прагматична ідея — а чи на смак вони схожі?