Розділ 4.

Ми звернули на вузьку стежку між двома величезними сріблястими деревами. Їхні крони створювали над нами природний купол, із-під якого просочувалися світляні ниточки — чи то пилок, чи якесь магічне сяйво. 

— До речі, перший етап випробування проходить без використання магії. 

Я скривилася.  

— Без магії?  

— Так. Щоб усі були в рівних умовах. І ще… — Вона кинула на мене швидкий погляд. — Ми будемо розділені. Щоб я не могла тобі допомагати.  

Я аж спіткнулася.  

— Що? Всі знають про твою здатність читати мої думки?  

— Ага. Це не секрет.  

Еммі встигла відповісти раніше, ніж я остаточно сформувала своє питання.  

Я гостро відчула, наскільки це дратує.  

Вона хмикнула, зупинилася, взяла мене за плечі й трохи нахилилася до мого обличчя.  

— А ти спробуй не думати про щось занадто голосно. Я ж не завжди читаю все підряд.  

Я глибоко вдихнула і повільно видихнула.  

— Я починаю розуміти, чому в мене весь час дивне відчуття… ніби за мною слідкують.  

Еммі засміялася:  

— Не хвилюйся, тебе ніхто більше не чує. Нас тільки двоє з таким зв’язком.  

Я кинула на неї підозрілий погляд.  

— Ну, принаймні щось хороше.  

Ми нарешті вийшли на велику галявину. Попереду здіймалося велетенське золото-сріблясте дерево — центр цього чарівного парку.  

І саме тут починалися випробування.

Ми прийшли вчасно — одними з останніх, але ще не запізнилися. 

На центральному майданчику панувала метушня. Десятки дівчат різного віку і зросту юрмилися навколо високого помосту, з якого голосно виголошував правила випробування глашатай у розкішному синьо-золотому одязі.  

— Підтвердіть свою присутність тут! — гукнув він, і біля нас спалахнув витончений кам’яний стовп із візерунками.  

Ми по черзі торкнулися до нього долонями, імена самі вписалися в прозору панель перед очима.  

От і все. Тепер назад дороги немає.  

Я обернулася, намагаючись зорієнтуватися. Майданчик був обнесений ажурною аркою з живих гілок, а всередині стояли невеликі кабінки — саме в них ми виконуватимемо завдання. 

Глашатай продовжував пояснювати:  

— Оцінювання буде складатися з двох основних критеріїв: правильності виконання завдань та швидкості. Найкращі учасниці увійдуть до перших п’ятірок, які здобудуть право навчатися у магічних школах. 

Я кивнула, намагаючись роздивитися суперниць.  

І суперниць тут було чимало.  

Хтось — високий і впевнений, хтось — маленький і розгублений, дехто вже жваво розминав пальці або розглядав свої амулети.  Я ж стояла, покусуючи губу, і тільки зараз зрозуміла дещо дуже важливе.  

Я тихенько нахилилася до Еммі:  

— А чого тільки ми маємо такий дивний колір волосся?

Вона завмерла, а потім так подивилася на мене, ніби я зараз запитала, чи вода буває мокрою.  

— О, це питаннячко саме до тебе, люба сестро!  

— Що? До мене?  

— Авжеж. Я більше не буду твоєю піддослідною. І ніякі "Це додасть нам харизми" мене не переконають. 

Я зиркнула на її волосся.  

Машинально провела рукою по своєму пасмі.  

І гмикнула:  

— Ні, ну чого ти? Ми ж справді харизматичні. 

Еммі тільки закотила очі.  

Я озирнулася.  

Кілька учасниць справді поглядали на нас скоса. Одні — з підозрою, інші — з цікавістю, а треті, схоже, просто тому, що всі дивляться, отже, треба і собі.  

— Бачиш? Нас всі помічають.  

— Ой, Енн, не починай.  

Вона надула губи і демонстративно відвернулася.  

Я миттєво зрозуміла, що це не перший мій експеримент над нами двома. 

Тільки ось що це було? Що ще я робила зі своїм тілом — і тілом сестри?  

Я швидко облизала губи.  

Це… потрібно буде уточнити. Але не зараз.  

Наразі на питанні денному - випробування.

З гучномовця, що ширяв над юрбою, прозвучало:  

— Енніета Де Болет. Група номер два.  

Я здригнулася, ще не звикнувши до свого нового імені, та відразу відчула, як Еммі легенько штурхнула мене в бік.  

— Це тебе. Йди.  

Я вже зробила крок уперед, коли відчула, як сестра раптово притягла мене до себе, обняла міцно, майже з відчайдушністю, і нахилилася до вуха.  

— Удачі тобі. 

В її голосі було щось більше, ніж просто побажання успіху.

Наче вона знала щось, чого не знала я.  

Я зітхнула, коротко стиснула її пальці у відповідь і рушила вперед, розглядаючи простір навколо себе. 

Групи збиралися у різних частинах майданчика, а глашатаї чітко і дзвінко оголошували імена інших учасниць. 

Я мимоволі почала прислухатися.  

Прізвища… Вони звучали дивно знайомо.  

Щось у них було… французьке. 

"Де Ла Морель", "Фуршет", "Трюфель".  

Я примружилася.  

Прізвища тут, схоже, могли бути не просто випадковими.  

Можливо, вони свідчили про рід занять або навіть про місце походження.  

Ось моє — Де Болет  — Грибниця до самих кісток.  

Роздуми урвав голос поруч.  

— Група друга, стаємо у ряд!  

Я підійшла до своєї групи й одразу почала розглядати майбутніх суперниць.  

Дівчата були дуже різні.  

Дехто виглядав молодшим за мене, дехто старшим.  

Але головне — їхній вигляд видавав у них не зовсім звичайних людей. 

Одна мала вуха, гостріші за мої — майже, як у казкового ельфа.  

В іншої — продовгуваті, котячі зіниці. 

Але найдивовижніше було з очима дівчини, що стояла ліворуч від мене.

Спершу вони здалися просто темними, глибокими, ніби нічне небо.  

Але за кілька секунд колір змінився.  

Він повільно, майже непомітно перетік із темного бурштинового в глибокий зелений, потім став фіолетовим, а далі знову — майже чорним.  

Це виглядало так, ніби вона носила у своїх очах заповільнений калейдоскоп.  

Я не могла відірватися.