Розділ 3.

Я несміливо підійшла до колби й обережно ступила всередину. Як тільки я це зробила, мені на шкіру ліг легенький, теплий вітерець, що ніби обіймав і освіжав водночас. Водночас волосся навпаки здійнялося догори, немов його притягувало до себе небо.  

А потім — сяйво.  

Ніжне, майже невагоме, воно струменіло крізь моє волосся, пробігаючи від коренів до кінчиків. Відчуття було настільки незвичайним, що я навіть забула дихати.  

За якусь миттєвість усе стихло.  

Я провела рукою по шкірі — вона була свіжою і шовковистою. Волосся блищало, немов після дорогого догляду.  

Дуже зручно, але як же я люблю воду! Всі ці неймовірні відчуття, коли краплі стікають по тілу, коли можна розслабитися у ванні…  

— Не переймайся, — голос Еммі відволік мене від роздумів. — Вода у нас теж є. І ванни, якими ти їх уявляєш, теж. Просто зараз немає часу.  

Я здригнулася.  

— Тобто ти ще й бачиш мої уявлення? 

Вона закотила очі:  

— О, скажи, як тобі пощастило, — пробурмотіла вона з удаваною іронією. 

 — Тільки цього мені не вистачало… закотила я очі.

Одягнувшись, мені стало трохи не по собі.  

— Еммі… слухай, а у вас що, мода тут… так і лишилася в середньовіччі?  

Я глянула на себе в дзеркало. Довгий сарафан на білу сорочку. Ну дуже казковий стиль.  

— Ми учениці магічної школи, — зітхнула вона. — Це наша уніформа, так що не треба тут носом крутити.  

Я зітхнула. Ну гаразд.  

Еммі схопила мене за руку й потягла на вихід.  

— Давай швидше! І контролюй свої емоції. Вони відволікають.  

Я тільки встигла перевести подих, як двері зачинилися за нами.  

Пригоди починалися.

Ми вийшли з будівлі, і я одразу завмерла. Перед нами розкинувся величезний парк, що здавався більше схожим на казковий ліс. 

Дерева тут були різні. Одні звичайні, високі, з густим листям, але між ними траплялися зовсім дивні: із прозорими стовбурами, що виблискували на сонці, наче скло; з кронами, що світяться, ніби їх підсвітили зсередини; з гігантськими листками, схожими на парасольки.  

Повітря було солодкуватим і трохи вологим, а вітерець ніс аромат чогось… земляного, пряного, трохи схожого на запах грибів після дощу.  

— Ох ти ж…— я мимоволі зупинилася, піднімаючи голову догори. — Це… це справді парк? Чи ботанічний сад із магічним бонусом?  

Еммі хмикнула:  

— Це шкільний сад . Він великий, тому що живить не тільки школу, і все місто енергією. А ще тут є місце для тренувань і лабораторії для алхіміків. Ми через нього завжди ходимо.  

Я озирнулася. Вдалині, за кронами дерев, виднілися шпилі високих будівель, а ще — якийсь сферичний купол, що мерехтів м’яким світлом.  

— А що це? — кивнула я в той бік.  

— Захисний бар’єр міста.  

Ми йшли по доріжці з гладкого темного каменю, яка час від часу переливалася зеленкуватим сяйвом.  

— Що це за дорога така? 

— О, це особливий мікозний шлях, — пояснила сестра. — Він з’єднаний з грибним міцелієм, який росте під землею.  

Я тільки зібралася про це розпитати детальніше, коли раптом щось пробігло перед нами — швидке, темне і пухнасте. 

Я рефлекторно відскочила.  

— Що це було?!  

Еммі не спинилася й навіть не здивувалася.  

— Та це ж просто моховий кіт. 

Я ще раз зиркнула в той бік. У кущах справді сидів кіт… але не зовсім звичайний. Його хутро було зеленкуватим, ніби він справді заріс мохом, а очі — яскраво-бурштинові.  

— Місцевий улюбленець?  

— Так. Вони тут самі по собі живуть. Корисні, до речі, для алхіміків. Але не хвилюйся, ми не варимо з них зілля, — Еммі весело глянула на мене, побачивши мій вираз обличчя. — Вони просто переносять магічні спори.  

Я ще раз глянула на дивного пухнастика, який саме вилизував лапку, а потім, не поспішаючи, пірнув у зарості.  

— Мені терміново треба звикати до цього світу…  

Еммі засміялася й штовхнула мене плечем:  

— Та все буде нормально!  

Я перевела погляд на небо.  

Небо було глибокого сапфірового кольору. Сонце тут було… не жовтим, а трохи блакитним.  

А я? Я була чужинкою, яка тільки-тільки починає дізнаватись, в яку історію потрапила.  

Глибоко вдихнувши, я випрямилася й пішла вперед.  

 — Енн, ми готувалися до цих випробувань довго!

 — нагадала Еммі, поки ми йшли. — Якщо ми потрапимо в першу п’ятірку переможців, вступимо до омріяної Вищої Магічної Академії. Якщо в другу — теж добре, але ця школа далеко від твоїх грибниць…  

Вона зупинилася і глянула на мене, зітхнувши так, ніби тільки зараз згадала щось важливе.  

— Ой, до речі, я тобі не сказала! Ти дуже перспективна магиня з грибів — Грибниця.  

Я підняла брови.  

— Перспективна? Я?  

— У цьому світі без грибів не відбувається жодна магія. Взагалі.— Вона підняла вказівний палець, ніби викладала мені основи фізики. — А ти — жива підживка для міцелію. Без тебе гриби не ростуть так швидко, як потрібно магам. Але й ти залежиш від них. Якщо будеш далеко від грибних місць, втратиш частину своїх магічних можливостей.  

— А я що володію магією? І що ось так раз і втрачу. 

— Ні. Спочатку просто перестанеш відчувати види грибів. А потім не зможеш правильно їх поєднувати. Але якщо ми будемо часто повертатися додому, все буде добре.  

Я задумалася. Цікаво, це пояснює щось із моїх нинішніх відчуттів?  

Я намагалася прислухатися до свого тіла. Відчувала знайоме тепло, що йшло з землі, легке поколювання в кінчиках пальців, яке з’явилося ще на кам’яному мікозному шляху. 

Еммі продовжила:  

— Третя п’ятірка проходить у звичайну Королівську Школу. Це не катастрофа, але через рік доведеться знову проходити випробування.  

Вона хитро зиркнула на мене:  

— А переможниця отримує головний приз — аудієнцію з принцом і можливість озвучити одне своє бажання.