Розділ 2.

Не відкриваючи очей, я лежала на ліжку, розмірковуючи над сном. Що він міг означати? Чому цей хлопчик з’явився замість Мікеле? Я не могла знайти пояснення, але відчувала, що це не просто випадковість. Щось змінилося в моєму житті, і це було лише початком…  

Я відкрила очі й одразу відчула щось не так. Легкість у тілі була надто неприродною, ніби я скинула з себе не просто втому, а й десяток зайвих кілограмів. Але ще більше мене збентежив сам інтер’єр.  

Я швидко озирнулася, намагаючись згадати: невже я заснула на знімальному майданчику? Може, це просто чергові декорації? Ліжко піді мною було дивно м’яке, ніби я лежала на хмарі, а не на звичайному матраці. Стеля мерехтіла легким фіолетовим сяйвом, а стіни здавалося, пульсували, неначе живі. В повітрі витав легкий аромат вологого лісу, а десь у кутку ніжно підспівувала... рослина?  

Та справжній жах пройняв мене, коли я глянула вниз. Руки, що спиралися на ліжко, були тоненькими, тендітними – не моїми! Я різко зіскочила, ледве не перечепившись об поділ дивної нічної сорочки, й кинулася шукати дзеркало.  

Його знайшла біля стіни, у розкішній рамі, що звивалася, мов гілки старого дуба. Я завмерла перед ним, затамувавши подих, а потім – подих перехопило від шоку.  

З відображення на мене дивилася "дівчинка", років десяти. Велетенські очі, незвично великі для такого маленького обличчя, блищали, ніби увібрали в себе все світло цієї кімнати. Вони здавалися майже неоновими – великі, глибокі, кольору місячної повені, із крихітними золотими вогниками в глибині. І я не розуміла – вони такі від природи, чи від здивування?  

Моє волосся – блідо-рожеве, з легким перламутровим відливом, ніби зіткане зі світанкового туману. А крізь нього, мов стрічка між хмарами, проходило фіолетове пасмо, що переливалось, коли я нахиляла голову. Але найбільше мене здивувало інше…  

Я повільно піднесла руки й торкнулася вух. Вони були трохи загострені – не різко, не так, як у ельфів з фентезійних фільмів, а ледь-ледь, наче природа не змогла визначитися, хто я.

А ще… моя шкіра. Вона була настільки світла, що здавалася майже прозорою. Я провела пальцями по руці – тепла, жива, і все ж відчувалося щось незвичайне.  

Я різко вдихнула, відступаючи від дзеркала

– Що за…?! 

Мій голос був дзвінким, високим, і в ньому чувся відгомін... ехо? Ніби світ навколо вловлював кожне моє слово й віддавав його мені назад.  

Я закрила очі, вдихнула глибше, змушуючи себе заспокоїтися. Треба думати логічно."Але як, коли я навіть не знаю, чи це я?"

У кімнату раптово влетіла дівчинка, неймовірно схожа на мене – така ж худенька, тендітна, з великими очима, тільки її волосся було блідо-зеленого кольору, немов свіжа весняна трава, крізь яку пробивається ранкове сонце.  

— Енн, ну ти знову не готова?— в її голосі чувся розпач, змішаний із нетерпінням. — Випробування ось-ось почнуться! 

Я тільки кліпнула, намагаючись усвідомити ще один удар реальності. Мої руки тремтіли, а серце калатало десь у горлі. Я не лише бачила перед собою чужу кімнату і чужі руки, що належали тепер мені, а й… чула абсолютно "незнайому мову". Не французьку. Не англійську. Навіть не якусь екзотичну, але земну. Це був набір звуків, що не мав би мені бути знайомим, але я розуміла її слова так само чітко, якби вона заговорила до мене рідною мовою.  

Я проковтнула грудку паніки в горлі й змогла видушити тільки одне  

— Я попереджаю… я зараз зомлію.  

Моя несподівана гостя здивовано кліпнула, схиливши голову на бік, а потім склала руки на грудях.  

— Ти якась сьогодні чудна. Не виспалася? 

Я втупилася в неї, намагаючись зібрати докупи думки, але вони розбіглися, як перелякані мурахи. "Дівчинко, — подумала я, — якби ти тільки знала, наскільки я чудна. Бо я не Енн. І я взагалі не звідси!"  

Її вираз обличчя різко змінився. Вона звузила очі й ледь помітно здригнулася, а потім саркастично промовила:  

— Ого… Для тебе це достатнє здивування?  

Мене ніби обдало крижаною хвилею.  

— Ти що, можеш чути мої думки?! — вирвалося з мене, перш ніж я встигла стриматися.  

Мої ноги раптово стали ватяними, і перш ніж я встигла щось зробити, я просто гепнулася на свою п’яту точку.  

Дівчинка закотила очі й зітхнула, ніби це була непереборна щоденна рутина.  

— Ой, тільки не це…

Вона зітхнула й спокійно відповіла, ніби це було щось цілком буденне:  

— Так, можу. Ми ж однояйцеві сестри. 

Я кліпнула.  

— А я також твої можу? 

Вона похитала головою, а в куточках її губ з’явилася ледве помітна усмішка.  

— Ні, це особливість старшої з близнючок. А я старша від тебе на одну ніч.  

Я здивовано зиркнула на неї.  

— Хм, ну знаєш, тепер, скоріше, я старша, бо в себе на Землі я вже закінчила університет і сама собі заробляла на життя.  

Я відчула, як у мені зароджується сум. Якщо я тут, значить, я померла там? А якщо це так, то виходить, що її сестра померла тут?  

Я проковтнула цю гірку думку й, опустивши голос, промовила:  

— Я співчуваю тобі… 

Дівчинка уважно подивилася на мене, спокійно, без сліз чи відчаю, ніби знала щось більше, ніж я могла зрозуміти. Вона легенько закрутила одне зі своїх світло-зелених пасем на палець і відповіла:  

— У наших світах різні уявлення про смерть. Душа моєї сестри переродилася в іншій людині. Її покликали туди, де вона важливіша. Якщо вона досі в цьому світі, то ми скоро зустрінемося. Якщо в іншому — пізніше. 

Я знерухоміла.  

— А моя душа? 

— Тебе покликали сюди, бо ти важливіша зараз тут. А, можливо, ти ще потрібна й у своєму світі — тоді ти повернешся назад, коли отримаєш тут те, що маєш отримати.  

Цей варіант мені подобався більше. Я навіть не хотіла уявляти, як переживають мама, тато та брат, який, до речі, теж був моїм близнюком.  

Я рішуче підвелася й простягнула їй руку.