29: Голос у майбутнє

Світанок.
Небо рожево-блакитне, ніби його хтось розмалював, не маючи кольору "звичайний день".

Григорій стояв на пеньку.

Колода — перед ним.
Мох — під лапами.
Мар’яна — ззаду, гріє чай, але уважно слухає.
Весь ліс — зібрався. Навіть ті, хто раніше шипів, сумнівався чи знецінював.

Бо сьогодні він витягне останню карту.

Не щоб дізнатись.
А щоб сказати.

— Друзі… — почав він.
— Ми прожили з вами подорож, що почалась з мого чайника… і завершилась у глибинах Кореня.
— Ми були смішними. Ми були переляканими. Ми були… собою.

І тоді — він дістав карту.
Без страху.
Без задуму.
Просто… те, що має бути.

Карта:
🃏 "ГОЛОС У МАЙБУТНЄ"

На карті — всі.

Мар’яна — на пеньку.
Барсук — зі сльозами, але з гордістю.
Пліснявка — вже не темна, а сіренька, як ранкова кава без оцінки.
І сам Григорій — не як провідник, а як той, хто слухає.

Бо тепер…
кожен має голос.
Кожен має право.

І навіть ті, хто ніколи не говорили — починають.

— Ця карта, — сказав Григорій, — не для відповідей.
— Вона для… продовження.

Бо справжня магія — не в картах.
І навіть не в Корені.
А в тому, що ми робимо з тим, що відкрили.

Ліс мовчав.
А потім… піднявся шурхіт.
Один за одним звірі тягнули свої карти —
СВОЇ.
Зі словами, з болем, з мріями, з “я теж”, з “я не знав, що можу”.

Мар’яна дістала свою карту:
"Мені можна."
І сказала:
— Мені можна бути такою, яка я є. І любити себе не за досягнення, а просто — БО.

І тоді весь ліс, разом, проголосив:

“МИ НЕ ЧЕКАЄМО БІЛЬШЕ ВІДПОВІДІ.
МИ — САМІ Є ГОЛОСОМ.”

І небо вибухнуло зірками.

Не тому, що хтось передбачив.
А тому, що всі… прийняли.

Григорій заплющив очі.
І вперше за весь час подумав:

"Це вже не моя історія.
Це наша."