21: Шепіт з Кореня

Григорій уже думав, що все.
Кульмінація була. Пліснявка — обійнята (ну, умовно).
Звірі — з новими картами.
Мар’яна — з новою вірою в себе й запланованим курсом “Як бути крутою мишею у великому світі”.

Він сів на старому пеньку й зробив те, чого давно не робив — відкрив тишу.
Не для ворожіння. Не для клієнтів. Просто… для себе.

І от тоді воно й почалось.

Спершу — легкий вітер.
Потім — тріск у моху.
А потім — голос.
Ні, не голос. Шепіт.

“Григорію…”

Він підскочив, розлив чай (Мар’яна ледве не впала в цю святу купу лаванди).

— Це хто?! — запитав він.
— Це ти, дурнику! — пирхнула мишка. — Чи думаєш, Корінь має реєстрацію в Телеграмі?

Шепіт знову:

“Ти почув себе. Але не почув… Мене.”

Григорій приклав лапку до землі. Вона… пульсувала.
Не просто билася. А ніби… дихала.

— Корінь?
— Так.

“Ти думав, що шукав колоду. Ти думав, що шукав свободу. Але ти шукав… причину, чому ти досі тут.”

Григорій замовк.
Бо саме цього питання він боявся.

— І яка вона?

“Ти — провідник. Але не для майбутнього. Ти — провідник для теперішнього.
Не неси людей у завтра. Покажи їм, як стояти тут. Інакше вони завжди бігтимуть.”

Григорій мовчав.
Бо як же часто він тікав у "коли-небудь", у "а от як буде", у карти, які рятували від сьогоднішнього дня.

І тоді Корінь прошепотів останнє:

“А тепер — витягни карту. Але не для відповіді. А для того… щоб подивитись у мене.”

Григорій тремтячою лапкою витягнув карту.

Вона була стара, потерта. Його улюблена. Але він давно її не бачив.

"ТУТ І ЗАРАЗ."

І підпис на звороті:

“Мудрість — це не знати, що буде. А знати, хто ти є — коли не знаєш, що буде.”

Він відкрив очі.
Тиша. Спокій. Легкий запах землі.
Мар’яна зітхнула:

— То що сказав тобі твій Корінь?

Григорій усміхнувся.
— Що я більше не бігатиму за відповідями. Я просто… житиму.

Він підняв чашку.
— За це і вип’ємо.

— За що? — запитала мишка.

— За тут і зараз. І за те, що ми вже не боїмося його прожити.

І чай у цю мить був найсмачніший у світі.