20: Повернення. Але вже не туди ж — а звідти сильнішим

Коли ти йдеш назад тією ж стежкою — це вже не та сама дорога.
Бо ти — інший.

Григорій повертався до лісу. Того самого, з якого колись тікав,
де його таро були жартами, а інтуїція — приколом.
Але тепер… його карта “Зірка” світилась усередині.

Мар’яна сиділа на плечі, підозріло мовчазна. Це могло означати лише одне —
або вона в глибокому мисленні… або в режимі внутрішнього пельменя.

— Ти думаєш, нас чекають? — запитала вона.
— Я думаю… нас чекає світ, який ми більше не боїмось побачити.

Першою їх зустріла… Сова.
Мудра, як два “вікіпедії” і ще трохи “собі надумала”.

— Ти змінився, Григорію.
— Я… не змінився. Я просто зняв з себе те, чим не був.

І сова витягла карту — “Відлуння” —
нова. Його авторства.

— Це твоя?
— Наша. Вона народилась із досвіду.

На центральній галявині звірі зібрались.
Були ті, хто вірив Пліснявці. Були ті, хто боявся нових карт.
Але всі — чекали.

І от, під пеньком, де все почалось,
Григорій вийшов. Не з пафосом.
З простою чашкою чаю. І своєю колодою.

— Я не приніс вам істину.
Я не покажу майбутнє.
Але я дам вам… простір.

Він розклав карту за картою. Кожна — про стан, про емоцію, про вибір.
Не “що буде” — а “хто ти, коли це буде”.

Пліснявка підійшла ближче.

— Це… і правда працює.

— Бо це не “проти тебе”. Це “поруч з тобою”.

І коли день скотився в ніч —
з неба знову впала карта.
Остання. Найтихіша.

“Корінь”
На ній — дерево.
Внизу — гриб.
А всередині кореня — серце. Зі світлом.

“Корінь Світу — не внизу.
Він — там, де ти нарешті приймаєш себе повністю.”

І ліс зааплодував. Не лапками — диханням.
Григорій посміхнувся. І сказав:

— Ну що ж… наступна карта?

Мар’яна підкинула чайну ложку і вигукнула:

— НАЗВИ ЇЇ “ВСЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ!”