18: Тінь Пліснявки — що вона не хотіла бачити

Григорій дивився на карту “Вибір” — дзеркальну, чисту, як крапля роси перед першим кофі-ритуалом.
Мар’яна шепотіла щось про “відчуй Всесвіт, а не аналізуй”, але думки Григорія були десь… у минулому.

— Щось не так? — запитала вона.
— Вона — не зла. Вона… зранена.

І ми переносимось…

Давним-давно.
До Пліснявки — ще не шаманки, а просто Фанки.
Грибички з мрією. З вогнем в очах. З колекцією Таро, що пахли весною.

Вона сиділа в академії під моховим куполом.
Її голос звучав у студентському гуртку:

— Моя мета — створити Таро, яке не обманює. Яке не прикрашає. Яке говорить, як є.

Григорій був тоді поруч.
— А що, якщо правда — болюча?

— То хай болить. Зате справжнє.

А потім… вона закохалась.
Не в когось.
А в ідею — абсолютної істини.

І в той момент, коли хтось запитав у неї: “А як почуваєшся ТИ?”
Вона… розгубилась.
Бо всі її карти були про інших. А жодна — про себе.

У теперішньому Пліснявка стояла перед дзеркальною картою.
На ній — вона.
Не шаманка. Не вчителька.
А — просто грибиця, яка втомилась бути сильною.

І раптом…

— Пам’ятаєш, як ми малювали разом карту “Надія”? — пролунав голос за спиною.

Григорій.
Без гніву. Без захисту.
З чашкою теплого чаю з м’ятою і вибаченням.

— Я не воюю з тобою.
Я просто… повертаю собі право бути живим.

Пліснявка не відповідала.
Але по щоках текли…
Так. Сльози.
Маленькі. Без моху. Зі справжнього серця.

— Я боялась… що якщо знову відкриюсь — то зламаюсь.
— А ти вже була зламана. Просто вміла це прикривати “логікою”.

Вони сиділи мовчки.

— Я… можу теж витягти нову карту? — спитала вона.

Григорій кивнув.
Вона витягла:
“ПРОБАЧЕННЯ”

— Ну от, — сказав він. — Вже краще, ніж “ПОКОРА”.

І хоч в лісі ще були ті, хто тягнувся до її суворих відповідей,
але того вечора щось змінилось.

Вперше за довгий час
Пліснявка посміхнулась… без іронії.