14: Пліснявка починає ворожити по-своєму

Далеко від того місця, де Григорій гриз філософію разом із печеньками,
на краю лісу, де туман навіть не рухався — сиділа ВОНА.

Пліснявка.
Темна.
Харизматична.
Грибоформа, що втратила віру в мох, але знайшла віру в контроль.

Вона сиділа за круглим столом із чорної берези. На ньому — її нова колода.
Не м’яка. Не мохова. А глянцева, з прямими кутами, холодним сяйвом і підписами капслоком:
“РІШЕННЯ”, “ФАКТ”, “НЕ ОБМАНЮЙ СЕБЕ”.

Перед нею сиділа білка. Очі — на пів оберту, лапки тремтять.

— Я… хочу знати, чи мій Борис ще мене… ну… хоче?

— Ми не запитуємо «хоче». — відповіла Пліснявка, розкладаючи карти.
— Ми запитуємо: “ЧИ Є ДОКАЗИ ЙОГО ВІДПОВІДНОСТІ ДО ТВОГО ПЛАНУ РОЗВИТКУ.”

Витягає картку.
“ХОЛОД.”

— Він холодний. Ти тепла. Несумісність по градусах.
Далі — “ВТРАТА ЧАСУ.”

Білка мало не впала.

— Але ж… серце?

— Серце — це м’яз. Я працюю з реальністю.

І ще одна карта — “ПЕРЕКАНАЙСЯ.”
Пліснявка дає білці QR-код до місця, де можна зробити “Аудит стосунків”.
І білка… дякує.
Справді дякує.
Бо це хоч і боляче — але чітко.

Вона залишилась сама.
Дивилась на карти, водила пальцем по їхнім поверхням.
— У моху забагато шуму, — сказала вголос. — Інтуїція — це виправдання без діла.
Я даю відповідь.
Не надію.
Не тишу.
А відповідь.

У темряві щось зашепотіло:

“А якщо вони запитають не те, що треба?”

— Я не для того створила цю колоду, щоб слухати. Я — щоб змінювати.

Вона встала.
Карти склались самі.
Поруч на столі лежала карта Григорія. Її перша — скопійована з пам’яті.
На ній — м’який силует гриба з капелюхом.
А підпис — “ЗАЙВИЙ.”

— Час показати їм, як Таро працює в реальному світі, — прошепотіла Пліснявка.

І з цими словами вона розпочала першу темну кампанію по всьому лісу.

І звірі пішли…
Бо простіше чути тверде “НІ”, ніж відчувати м’яке “А може…”