12: “Смерть” і спогади

Йшли вони вже довго. Ліхтарика не було. Світлом служила карта “Місяць”, яка світлась, як нічник у дитини-мага.

Та тут…
Почався туман. Не простий.
А такий, що пахне чимось… кінцем.
Не “кінцем шляху” — а от саме тим моментом, коли розум каже: “Опа. Здається, щось завершується.”

І раптом — перед ними з'явилась фігура. Висока. Чорна.
У капюшоні, з обличчям, як у старої грибиці, що бачила і любов, і війну, і як комарі кусають в духовному таборі.

У руках — коса.
А на грудях — велика карта.
“СМЕРТЬ”
Але не страхітлива.
Красива. Статична. Глибока.
Немов знак, що каже: “Старе — вийди. Нове — заходь, але без бруду на ногах.”

Григорій спинився.

— Привіт… тобі.
— Привіт мені, — відповіла Смерть. Голос її був… дуже знайомий.
— Ми знайомі?
— Колись.

І вона торкнулася його плеча.
І Григорій… побачив.

Спогад перший: Академія.

Юний Григорій. Ще без сарказму, без третього ока. Просто гриб із бажанням пізнати щось більше.
І Пліснявка.
Світла. Сміхотлива. Надихаюча.

Вони сиділи на галявині, малювали свої перші Таро.
Пліснявка витягла карту “Башта” і сказала:

— Якщо ми колись розвалимось — то з грюкотом, але красиво.

Григорій посміхнувся тоді.
Але потім…
Вона змінилась.
Стала жорсткою. Прямою.
Хотіла, щоб істина була точна. Як у таблиці. Без моху. Без інтуїції. Без хаосу.

І він… пішов. Без пояснень.
Просто не витримав.

Смерть опустила косу.

— Ти не сказав їй "чому".
— Бо не міг. Бо боявся. Бо… думав, що правда її образить.
— Ти мусиш завершити цей цикл.
— Як?
— Прийняти, що болить. І не втікати.

І вона подала йому карту “Смерть”. Вона засвітилась. І раптом на звороті з'явився напис:

“Не все, що завершується, помирає. Деякі речі просто переходять в іншу форму.”

Григорій поклав карту до себе в торбу.
І відчув, як всередині щось змінилось. Щось… відпустило.

Мар’яна витерла носа (свого йому, бо емоції були спільні):

— То це була флешбекотерапія?

— Це була трансформація.

— Ага. Ну тоді наступна зупинка — “Новий Григорій”, платформа третє око.

І вони рушили далі. Тихо. Але вже інші.