11: Печера Глибинного Місяця

Про Печеру Глибинного Місяця ходили легенди.
Одні казали — там чути свій внутрішній голос.
Інші — що там лунає чужий.
А дехто просто волав:
“Не лізь, то капець!”

Григорій ішов мовчки. Навіть Мар’яна нічого не казала, бо в повітрі стояло… ну, щось таке, що навіть сарказм зів’яв би від страху.

Перед входом до печери висів камінь. А на ньому було вирізано:

“Хто вступає — залишає тінь. Або стає нею.”

— Ммм… приємно, — пробурмотів Григорій. — Як на табличці “Вхід без змін не гарантуємо”.

Всередині було темно.
Не просто “ніч у лісі” — а темрява рівня “закрий очі в кімнаті з відсутністю світла, здорового глузду і Wi-Fi”.

Але Григорій ішов далі.
Поступово очі звикали. На стінах почали з’являтись відблиски. Зорі. Обличчя. Фрази.
“Ти нічого не вартий”
“Все твоє — випадковість”
“Це не твої карти. Це карти моху”

— Хто це? — спитав він.
— Це… — пролунав голос, — ти.

Перед ним, з тіні, з’явилась… фігура. Точна копія Григорія. Але темніша. З очима, що світились не добром, а… рефлексією.

— Привіт, Я. — сказало воно.
— Оооо, прекрасно. Поговоримо з внутрішнім критиком?
— Та ні. З правдою.

Григорій ковтнув.

— Ти боїшся. Боїшся, що без колоди — ти ніхто. Що без жартів — ти порожній. Що без сарказму — в тебе лишається… тільки біль.
— Неправда. Я…

— Ти не завершив нічого, крім курсів “Таро для чайників”.
Ти покинув Пліснявку, коли вона тебе потребувала.
Ти втікав. У Таро. У гриби. У жарти.

Григорій почав дихати важко. Печера стискалась. Звуки ставали гучнішими.
Зорі на стінах моргали:
“Скажи правду. Прийми себе.”

— Я…
— Говори!

— Я… так! Я боявся! Я тікав! Я ховався за мохом і метафорами! Але!
Я ще тут.
Я йду.
Я не зупинився!
І якщо моя тінь думає, що вона мене зламає — то вона забула, з чого я зроблений! Я — гриб із гідністю! Я — третє око і чай із лавандою!

Тиша.
Тіньова версія Григорія подивилась на нього… і посміхнулась.

— Добре.
Ти пройшов.

Вона зникла. Печера засвітилась.
На стіні з’явилась карта. Нова. Її не було в жодній колоді.
"Віддзеркалення"
З обличчям Григорія.

Він узяв її, приклав до серця.
Мар’яна висунулась із рюкзака й сказала:

— Ну нарешті. А то я вже думала, ти знову впадеш у свою “депресію по фазах місяця”.

Григорій усміхнувся.

— Далі буде легше?

— А ти шо, дурень?

— Ти — моя карта “Розчарування”.

І вони рушили далі.